Андрій Кокотюха - Пророчиця

Сергій не відповів. Поліз у кишеню — Зарудний при цьому напружився, ковзнув рукою до викоту куртки: пістолет завбачливо прилаштував за паском, по-ковбойському, — але Сергій витяг сигарети, встромив одну до рота, ляснув себе по боках, тоді підійшов до освітленого підвіконня, прикурив від свічки.

— В мене є що сказати, — почав він. — Тільки ви дослухайте, Семеновичу, і старайтеся нічого не проґавити. Бо я сам спочатку не повірив у те, до чого додумався.

— Ну-ну, — Зарудний забрав руку від пістолета. — Але не розтягуй свою історію на тисячу й одну ніч. Бо ночувати з тобою я тут не хочу.

— Не треба, — Горілий затягнувся. — Спочатку в цій історії взагалі нічого не трималося купи. Ось послухайте, який воно мало вигляд.

І він заговорив, укотре почавши від зустрічі на вокзалі спершу з Волею, згодом — із Нікітиним, про пригоду на станції Хутір-Михайлівський, нарешті — про останнє пророцтво Олесі. Навіть пояснив, чому невідомого ляльковода вирішив іменувати Демоном. Зважаючи на прохання Зарудного, старався не затягувати, говорив по суті та вклався хвилин десь так у двадцять щонайбільше — на годинник не дивився, проте час відчував.

— Усе сказав? — перепитав підполковник, коли Горілий замовк.

— Не все, це лише умови задачі.

— Ну-ну, валяй далі, математик… — Зарудний і собі закурив.

— Спочатку я думав, вірніше — ми з Нікітиним думали, що таким нестандартним способом хтось готує пастку йому. Банкір навіть склав мені списочок тих, кого підозрює в особистій неприязні. Але раптом мені підказали інший варіант розвитку подій: Нікітин виник уже в процесі, той Демон лише користався ситуацією: якщо можна по ходу потопити місцевого фінансиста і перевести на нього всі стрілки, то чом би й ні. Спочатку я на це повівся, хоча Микола Коваленко здавався зовсім незначною фігурою. Таких нема за що вбивати, тим більше — ось так хитро. Але вчора під вечір, коли не було чим себе зайняти, я знову обміркував ситуацію, дещо пригадав, дещо зіставив. І в мене з’явилися всі підстави… — він витримав паузу, схожу на театральну, від уваги Зарудного це не сховалося і роздратувало, — підозрювати, що за всім цим стоїть один наш спільний знайомий.

— Не мороч голови. Хто?

— Прізвище його — Шульга. Звати Вольдемаром. Вольдемар Шульга, його бабуся німецьке дідове прізвище не взяла, батька на своє записала. А Вольдемар — гучне й незвичне ім’я, за ним прізвище часом спитати забуваєш. За збігом обставин він і справді шульга, лівак.

Заява, попри всі старання Горілого, ефектною не вийшла. Зарудний просто не хотів сприймати таких ефектів.

— Припустімо, я знав, що він Шульга. То й що?

— Його Нікітин назвав серед восьми своїх ворогів.

— Мене міг дев’ятим назвати, мера Конотопа — десятим, президента України — одинадцятим. Що з того?

— А те, Семеновичу: коли я згадав, як прізвище Вольдемара, зрозумів, який був дурний.

— Порозумнішав?

— Можна й так сказати. Воля мене ніби випадково на вокзалі надибав і так, між іншим, навів на Діму Голову. Потім — випадок на Хуторі: з митниками та погранцями Вольдемар Шульга міг домовитися запросто, в нього частина бізнесу на кордоні зав’язана, йому нічого не варто організувати підкинуті наркотики й затримання так званих контрабандистів. Лишалося якось простежити його зв’язок із пророчицею Олесею, але те, що витягнути мене на побачення сюди, в цю покинуту хату, їй звеліли — сумнівів нема. Все поламав Гена Корсак зі своїм раптовим бажанням стати корисним. Тому, коли мене не вдалося застрелити і покласти поруч із пророчицею, Демон вирішив застосувати резерв — поміняти трупи, покласти замість своєї мертвої спільниці Олесі свого мертвого спільника Голову, підкинути, кому треба, інформашку про те, що я його шукаю, а труп Корсака взагалі ідеально вписувався в схему, хоча, повторюю, сам Гена її мало не поламав. Тепер усі вбиті мертво зав’язувалися на інтересах Павла Нікітина. Міліції лишалося тільки пресувати його та шукати мене. Демон радіє.

— Чекай, чому знову — Демон? Ми ж про Волю Шульгу говорили. Твої висновки, ясно, не доказ, але є підстави взятися за нього. Давно пора, до речі…

— Смислу нема, — Горілий кинув недопалок під ноги, роздушив носаком.

— Чому?

— Тому, що я знову помилився. Вольдемар Шульга — не Демон. Вірніше, Демон — не Вольдемар Шульга.

Знову запала тиша. Її порушувало шурхотіння дрібного дощику та вітер за вікном: задував у вибиту шибку, протяги гасали помешканням, слабенько дзвеніло потріскане скло.