Андрій Кокотюха - Пророчиця

Хоч про Піфію, хоч про шміфію. Домовилися?

Для відповіді Олесі знадобилася пауза тривалістю в хвилину.

— Значить, ви все ж таки з міліції, — сказала нарешті вона. — Не ви двоє, а саме ви, Андрію. Це ж ви Андрій, правильно?

— А ви хіба досі не зрозуміли?

— Спочатку я знала: дзвінок жінки на ім’я Ліда обернеться появою двох мужчин. Потім, коли ви зайшли сюди і стали під світло свічок із бджолиного воску, під світло Матері-Бджоли, праматері всіх пророчиць, я побачила: один із вас має владу, другий ходить під мечем…

— Під яким іще мечем? — не витримав Горілий.

— Під мечем долі, — спокійно відповіла Олеся, від чого її слова зрозумілішими не стали. — Я не знала, що то за влада. Влада має різні втілення, вона різнолика.

Ось тепер ви, Андрію, прямо дали зрозуміти, від якої ви влади.

— Тепер ви скажете, мабуть, що міліція і закон не мають над вами чи такими, як ви, жодної влади, — зазначив Шпола.

— Закони є. Вірніше, не закони — Закон. Він один — Закон Життя. Над ним ніхто не владний. Той, хто мусить померти, помре, хай який буде багатий і знаменитий. Той, хто мусить його пережити, переживе, хоч зачиняйте бідолаху в камеру без вікон і моріть голодом. Ви, — Олеся простягнула руку в бік Шполи, — владні наді мною, бо я — тіло. Та ви не владні над собою.

Горілий відчув, як голова паморочиться від усього цього набору слів, котрий він не міг і не готовий був перетравити.

— Послухай, ти, тіло, — озвався він зі свого місця, намагаючись говорити голосом вуличного патрульного. — Хоре нам тут мозок прати, ага? Це друг у мене терплячий, а наді мною, як ти кажеш, меч. Що ця хрінь значить — потім розберуся. Тільки думаю, нічого хорошого, правильно?

— Нічого хорошого, — грубість не вибила Олесю з колії. — Але ми тут із вами поки що говоримо про речі, які до жодного з вас не мають стосунку. Ви прийшли сюди не через своє, правда? Вас привело до мене чуже горе. Чужа смерть. Я права?

— Чия смерть? — швидко запитав Шпола. — І що ви про це знаєте?

— Помер мужчина. Він мусив померти.

— Чому це відразу — мусив?

— Бо він був тут. І я побачила над ним тінь смерті.

— Про кого ми зраз говоримо?

— Мене не цікавлять паспортні дані тих, хто приходить сюди.

— Чотири дні тому. Пригадали?

— До мене приходять по десятку людей щодня. Чотири дні тому, — Олеся на мить замовкла. — П’ятеро жінок… Мужчина один. Легше згадати — звали Коля… Микола…

— Прізвище?

— Не знаю. Микола. Все.

— Чого хотів?

— Не знаю. Сказав — тоскно на душі. Я сказала — смерть недалеко. Він не повірив, посміявся навіть, пішов. Значить, помер-таки? Чуючи про смерть, не можна сміятися, вона від цього швидше рухається. Смерть не любить сміху.

— Олесю, тепер ми перейшли нарешті до конкретної розмови. Ви за візит, чи як це там у вас називається, гроші берете?

— З вас не візьму нічого.

— Чому?

— Бо ви прийшли не через своє. Але своє дістанете.

— Досить уже загадок! — тепер і в Шполи почав уриватися терпець. — Чому люди йдуть до вас?

— Хочуть знати майбутнє. Якщо чорну смугу змінить біла, я кажу, коли це буде і за яких обставин, аби людина не проґавила свого птаха удачі. Люди неуважні до себе…

— Про це потім поговоримо, — Шпола вже, як хорт, занюхав слід. — Микола Коваленко, так вашого відвідувача звали. Він подзвонив і прийшов, так?

— Так.

— Ви приймали його в такій самій обстановці?

— Звичайно. Я пояснила вам чому.

— Гаразд. Такі ось казки про бджілок і Піфій ви теж йому розповідали?

— Казки розповідав дідусь Панас по телевізору, коли я маленька була.

Знову вона за своє… Горілий скреготнув зубами. Йому що далі, то більше почала набридати вся ця історія, котра на голову не налазила, тому й видавалася надто вже підозрілою. Хоча б через неможливість перевірити слова пророчиці Олесі.

— Гаразд, — погодився Шпола. — А ви йому що розказали?

— Побачила смерть біля нього.

— Що це означає?

— Я відчуваю тут, — пророчиця поклала праву руку собі на груди, ближче до серця, — і тут, — перемістила долоню до лоба. — Жоден із вас побачити цього не зможе, бо не відчуває. Ну, а я, відповідно, не можу пояснити словами своїх відчуттів. Ви скажете, який вигляд має любов чи ненависть?

— А я відчуваю, — знову вклинився в імпровізований допит Горілий, — що зараз комусь із нас набридне все це слухати.

— Ви, Сергію, можете відчувати все, що заманеться. Зробити нічого не зможете.

— Чому це?

— Бо влада не з вами. Вам самому треба боятися.