Андрій Кокотюха - Пророчиця

— Приїхали, — буркнув ззаду Горілий. — Сьомий поверх.

— Без тебе знаю, — огризнувся Шпола і пішов сходами, для чогось квапливо перестрибуючи через дві сходинки.

Коли чоловіки нарешті дісталися потрібного поверху, трошки захекавшись на ходу, Шпола, не даючи собі часу, аби віддихатись, подзвонив у двері квартири без номера — єдиної на поверсі, як і попереджали Ліду по телефону.

Двері відчинилися майже відразу.

Так ніби той, хто впускав пізніх гостей, точно знав, коли вони прийдуть, і лиш чекав, поки підійдуть до дверей.

Чоловіки зробили крок у напівтемряву — світла всередині не вмикали, проте тут мерехтіло сяйво, джерело якого Горілий побачив відразу: світилося з-за прочинених дверей кімнати, що була просто перед ними.

Тут було якось тихо, і водночас — настільки незатишно, наскільки може видаватися позбавленим затишку помешкання, де штучно відтворена таємнича атмосфера приводила в трепет вразливі натури й насторожувала бувалих ментів, нехай один із них уже давно не ловить убивць, а другий, сидячи якось у засідці, бачив, як підлітки намагаються принести в жертву бродячого кота за якимсь лише їм відомим ритуалом, і не мав права заважати їм, бо той, на кого влаштовувалася засідка, затримувався і, до речі, так у пастку й не втрапив. Прикро, що й новоспечених окультистів теж довелося відпустити, навіть не шугонувши…

Жінка, яка перебувала тут, ніби зливалася з напівтемрявою, сама намагаючись стати її частиною. Принаймні темний одяг на ній і темне довге, до плечей, розпущене волосся свідчили про це. Вона ні слова не сказала, лише тихим привидом перемістилася з коридору в мерехтливу кімнату, і Горілий зі Шполою, ступивши за нею, нічого особливого там не побачили: запалені свічки, розставлені на підлозі й на підвіконні в довільному порядку, журнальний столик, обабіч якого теж притулилися дві свічечки, стілець з одного боку, крісло — з протилежного. Мимоволі Сергій почав рахувати про себе свічкові вогники, налічив шість із тими, що на столі, а тим часом жінка, підійшовши до вікна, повернулася до гостей і заговорила звичайним, трошки хрипкуватим голосом, котрий так не пасував до загальної нарочитої театральності атмосфери.

— Хто з вас Ліда?

— А хто більше схожий? — бовкнув Горілий.

— Припиніть, — голос жінки звучав рівно, без жодних емоційних ноток, так ніби своїми словами вона монотонно лупить у якусь одній їй відому точку. — Не буде ніякої Ліди. Я знала, що прийдете ви.

— Тоді давайте по порядку, — Шполі подобалося, коли від самого початку всім усе зрозуміло. — Ввімкнімо світло, загасімо ці свічки, поговорімо серйозно.

— А в мене тут усе серйозно, — так само монотонно промовила жінка. — Якщо ви гадаєте, що прийшли в цирк і я вам зараз почну тут кроликів із капелюха витягати чи вогнем плюватися — ви дуже помиляєтесь. У такому разі вам ліпше відразу піти.

— Ну, відразу ми не підемо.

Шпола вмостився на кріслі, відсунувши при цьому столик, від чого полум’я свічок хитнулося, відбивши на стіні химерні тіні, — на мить Горілому здалося: ось зараз із напівтемряви вилізе чорна рука з розчепіреними пальцями, кожен із яких закінчуватиметься довжелезним — завдовжки із сам палець, як не більше! — нігтем, почне рости, рости, потім ухопить…

От же ж бісів дитячий кошмар!

— Якщо ви ввімкнете електричне світло, розмови не вийде, — мовила жінка. — Я не зможу вас бачити.

— А так можете?

— Так — можу. Людину видно, лише коли є природне освітлення.

— Зараз тут хіба природне? — Горілий жестом обвів свічки.

— Це — природне світло, — правила своєї жінка. — Свічки воскові, не ваш магазинний парафін. Віск справжній, той, який дають бджоли. Значить, у цьому воскові — енергія сотень бджіл, — тепер Сергієві здалося, що вона вже говорить, ні до кого не звертаючись, просто вивергає слова з рота у власноруч створену напівтемну порожнечу. — Бджоли беруть свою силу, літаючи з квітки на квітку. Квіти розквітають, живлячись сонячною енергією. Далі пояснювати чи й так усе ясно?

Запала тиша — кожному з чоловіків раптом гостро закортіло, аби на питання цієї жінки відповідав інший.

— Тобто ви хочете сказати… — Горілий обережно добирав правильні слова. — Ну, значить, це так ніби бджоли зарядили віск цією самою сонячною енергією… Чи як?

— Ви швидше шурупаєте, ніж мені здалося, — зовсім не відчувалося, що жінка іронізує — вона далі не виказувала жодних емоцій. — Енергія сонця — це суть енергії життя. Саме ця енергія допомагає мені бачити при світлі цих свічок те, чого неможливо побачити, принесіть ви сюди хоч прожектор, чи що там іще всіх сліпить.