Андрій Кокотюха - Пророчиця

— Позняков…

— Хто такий?

— Я ось тут…

— Бачу, що ти ось тут! У будинку є ще хтось?

— Н-нікого… — кирпатий Позняков поправив окуляри.

— А Галина?

— Галина є…

— Дзвонили?

— Хто?

— Зараз поговоримо, — метал із голосу щез.

Досить на перший раз, вирішив Горілий. До туману, який огорнув усе навкруги, Сергій охоче напустив ще й свого туманцю.

Тільки-но ступивши всередину, Горілий звернув увагу: помирати хазяїн цієї оселі навряд чи всерйоз збирався. Знадвору, та ще й пізно ввечері, не так упадало в очі, що тут до першого поверху почали поволі добудовувати другий, і тепер не відомо, коли все це завершиться і чи завершиться взагалі.

Будівельне причандалля займало цілий куток у великій кімнаті, звідки, за стратегічним задумом покійного Коваленка, сходи вестимуть на другий поверх, до затишної мансарди. Через це — інакше не скажеш! — звалище атмосфера в будинку пригнічувалася ще більше, явно не додаючи відчуття затишку та спокою.

Горілий скинув картуза, і не знаючи, куди його приткнути, склав та запхав у кишеню куртки. Куртку розстебнув, кинув на очкастого Познякова суворий погляд, відзначивши: за час, поки перетинали двір, друг сім’ї трошки отямився, бо в запитанні почувся виклик:

— Щось ви не схожі на міліцію… А у вас документи є?

— В мене все є, шановний, — Сергієві не хотілося ось так віддавати ініціативу якомусь ботаніку. — І поки я не почав доводити тут свої можливості та повноваження, ліпше з’ясуймо для себе скоренько кілька питань, а тоді вам дадуть спокій. Наскільки, звичайно, спокій у вашій ситуації можливий. То вам точно не дзвонили? Ми ж перевіримо, краще не брехати.

Зараз Горілий відчайдушно блефував. Припустивши, що вдова Коваленка та їхній спільний друг (чий статус ще треба точніше з’ясувати, надто вже впевнено він поводиться в чужому домі й надто непевно при цьому тримається) справді вирішили щось колективно приховати, не буде помилкою припустити, що обоє в зв’язку з цим чогось дуже бояться. В іншому разі ім’я та адресу так званої відьми Галина вже назвала. Та й Позняков, який, понад усякий сумнів, у курсі всіх родинних справ Коваленків, напевне дав би аналогічні свідчення. Ну, а люди, котрі чогось бояться, завжди проймаються загальним страхом викриття. Значить, вирішив Сергій, зовсім не буде помилкою припустити: Галина Коваленко має здригатися тепер від будь-якого телефонного дзвінка, передусім — невідомого.

— Не дзвонили, — машинально відповів Позняков, навіть не поцікавившись хто, і цим підтвердив підозри Горілого.

— Ще подзвонять, — пообіцяв Сергій. — Чи прийдуть. Чи підстережуть десь, не знаю. Словом, обов’язково якось попередять, аби ви далі мовчали, як мовчите.

— Про що мовчимо? — Позняков знову спробував закликати на підмогу логіку того, що зараз відбувалося.

— Гадаєш, я не знаю, хто ти такий? — раптом грубо перейшов на «ти» Горілий. — Ти ж знав, що мужика завалять. І жінка його знала! Навіть знаєте хто, і тепер граєтеся в партизанів-ковпаківців, [1] Ковпаківці — бійці великого партизанського з’єднання, яке виникло на Сумщині під час німецької окупації 1941 року і яким командував Сидір Ковпак (1887–1967). Пізніше ковпаківці стали великим військовим підрозділом радянської армії. Сумщину після того часто називають партизанським краєм. — Тут і далі прим. авт . вашу мать!

— А ви… хто! — все ж таки Позняков намагався чинити хоч якийсь опір.

— Далі гратимешся — вважай, я — смерть твоя геройська! — рявкнув Горілий, аби остаточно перекреслити будь-яку спробу спустити розмову на гальмах, тим більше часу в нього на все про все лишалося не так уже й багато. — Бо мені не скажеш, ніхто нікого тут не захистить!

— Від чого захищати? — тепер Позняков уже не качав права, а лише просився.

— Ти мені це зараз і скажеш! Інакше той, кого ви тут так боїтеся, зробить усе, аби ви вже ніколи нічого нікому не сказали!

По очах колишній опер читати не розучився — навіть крізь скельця окулярів прочитувалося, що кирпатий Позняков дуже добре розуміє попередження незнайомця. Навіть усвідомлює — загрався, і нема смислу кричати: «Про що це ви говорите?», так треба було триматися від самого початку розмови. Тепер очкарик шукає можливостей зійти зі слизького без особливих втрат.

— Хто ви? — почувся за спиною Сергія жіночий голос, і чоловіки синхронно обернули голови в бік дверей, котрі вели, швидше за все, до спальні.

В проймі, закутавшись у важкий махровий халат, стояла коротко стрижена жінка, під очима асиметричними плямами темніли кола, і навіть цупкий халат не приховував її тендітності, коли не худорлявості.