Андрій Кокотюха - Пророчиця

— Це тобі жінка… ну… вдова сказала?

— Вдова, Серього, взагалі поки що нічого не каже. Побачила труп у грязюці — зомліла, коли «швидка» приїхала і люди в білих халатах привели її до тями, почала істерику. Їй укололи таку дозу заспокійливого — навіть коли очуняла трошки, все одно була неадекватна. До завтра з нею марно говорити.

— А що друг родини?

— Здебільшого він свідчив. Про вбитого — тільки хороше.

— Ну ясно, друг усе-таки… У них спільний бізнес? Чим узагалі Коваленко займався?

— Інтернетом, кабельним телебаченням, сателітними антенами. Позняков йому не конкурент, цей більше на поліграфічних послугах спеціалізується. Реклама там різна, візитки, коротше — в обох бізнес невеличкий, більш-менш стабільний і поки що принаймні видається абсолютно чистим.

— Бач — поки що. Сам сумніваєшся…

Шпола з мовчазної згоди друга налив іще по одній.

— Ти б не сумнівався… За щось же мужика грохнули. Причому — з «тетешника», зброя не така вже й рідкісна для наших палестин. Хто завгодно міг стрельнути, і причина могла бути будь-якою. Тут самого жмурика розробляти в першу чергу слід. Надто вже без гріха. Принаймні так про нього Позняков говорить та інші різні там колеги, знайомі…

— Машина, з якої трупака викинули, наслідила?

— Аякже! — заклично піднісши чарку, Шпола махом випив, захрумкав квашеною капусткою, почекав, поки друг зробить те ж саме, повів далі: — Але толку з цього — нуль. Машину самого Коваленка за містом знайшли. Сам розумієш, жодних слідів. Видно, той, хто вбивав, спочатку відігнав тачку якнайдалі від місця скоєння злочину. Потім акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Грамотний. Ну, а потім взявся до утилізації трупа.

— Марку машини хоч вирахували?

— Ти наче маленький! Є в цьому смисл, явний чи прихований? Приміром, експертиза покаже — труп привезли… не знаю… на «вольво». Знаєш, скільки в Конотопі «вольво»? Мене насправді поки що ота відьма найбільше цікавить.

— Яка відьма?

— Конотопська, — Андрій криво всміхнувся на власний жарт. — Коваленко ходив до ворожки, та напророчила, пророцтво справдилося. Питання перше: за яким хріном він до відьми поперся? Питання друге: звідки такі пророцтва беруться? Ти віриш у всяку таку містику?

Тепер прийшла черга Горілого всміхатися.

— Коли вже ти сам назвав усе це містикою, значить, припускаєш — містика існує.

— Поки що це збіг, — фраза прозвучала не надто впевнено.

— Отже, Андрюхо, ти віриш у збіги, — ще ширше посміхнувся Горілий, але не приховував штучності цієї посмішки. — Для опера це нормально?

— Тобто, — заговорив по паузі Шпола, наливаючи ще по одній, — тут треба або повірити в потойбічні сили, зокрема — в те, що пророцтва різних там бабусь і тітоньок часом справджуються, або — погодитися, що, всупереч логіці та нашому з тобою оперативно-розшуковому досвіду, такі збіги обставин справді можуть бути. І якщо така собі ворожка…

— Відьма, — уточнив Сергій.

— Нехай відьма, — кивнув Андрій. — Так ось, якась відьма говорить людині від фонаря: «Ти помреш!» — після чого ця людина за деякий час справді помирає… Ну, що реальніше?

— Якщо хворому на рак сказати, що він скоро помре, це буде не пророцтвом, але й не помилкою. Тим більше — не брехнею.

— Коваленко ні на що таке смертельне не хворів. Розтин, знову ж таки, показав. До того ж, якби він і хворів, це означало б: ворожка або якось побачила недугу, або…

Відчувши, що починає заплутуватися в лабіринті власних припущень, Шпола, замість довести думку до кінця, випив, у останній момент стримавшись і не перехиливши до денця, а лиш переполовинивши.

— Так чи йнак, треба шукати цю відьму, — сказав він.

— Раніше, здається, наш відділ відьмами не займався…

— А хто у нас по відьмах? — парирував Шпола. — Хіба «шахраї», — він мав на увазі відділ карного розшуку, котрий займався жертвами шахрайських схем, серед яких траплялися потерпілі від різноманітних ворожок і гіпнотизерок.

— То запитайте в жінки, тобто — у вдови. Коваленко нам сам же казав, пам’ятаєш? До ворожки його дружина повела. Сама до неї ходить. Ну?

— Галина Коваленко поки що нічого нікому говорити не годна, — повторив Андрій. — Думаєш, я забув про ті його слова? Голяк, дружина в шоці.

— В такому шоці, що навіть не може назвати ім’я бабці, до якої ходила і до якої повела чоловіка?

— Чого це ти вирішив, що наша відьма — бабця?

Справді.

На це в Горілого не було відповіді, тому він мовчки покрутив у пальцях порожню чарку. Сприйнявши це як пропозицію, Шпола взявся за пляшку, але зупинився: погляд друга його насторожив. Знаючи Сергія не перший день, відгарувавши з ним у розшуку не один рік, він відчув: саме зараз, у цю хвилину, колишній сищик літає думками десь дуже далеко. Хоча — чому це «колишній»? Сищики колишніми не бувають. Так само, як не бувають колишніми автогонщики. Навіть пішовши з великого спорту на тренерську роботу чи взагалі — розбившись на треку і навіки зоставшись в інвалідному візку, «пекельний водій» все одно лишиться ним. Хто хоче в цьому переконатися — хай посадить його за кермо.