Андрій Кокотюха - Пророчиця

Сергій Горілий відсьогодні вважав себе за кермом.

Нехай це сприймається дико: вчорашній зек, навіть не отримавши ще паспорта замість довідки про звільнення, починає мізкувати з приводу вбивства, яке нібито хтось там передбачив. Хоча… Тут треба з’ясувати до тонкощів: провістити смерть і сказати людині, що її вб’ють — справді зовсім різні речі.

Раптом Андрієві Шполі гостро, аж суглоби заболіли та у скронях застукало, закортіло будь-що відправити Горілого з міста, подалі від його колишнього, дозонівського життя, аби нікуди не спробував залізти, аби не накоїв дурниць з охоти довести самому собі — є ще порох у порохівницях, а іншим — що рано списали опера, котрий раніше був не дурніший за колег, а нині — навіть розумніший. Принаймні Андрій чомусь був певен: Горілий в цю мить думає саме так. І сам він, забувши про чаркування з другом, поринув у зовсім інші роздуми — як би оце так безболісно спровадити Серьогу з Конотопа, де якісь відьми достеменно знають, хто з живущих скоро помре…

Ані він, ані Горілий не змогли віддаватися своїм думкам надто довго. Озвався телефон, що його Шпола поклав перед собою на стіл.

— Семенович, — промовив опер. — Знову.

— По мою душу? — уточнив Горілий.

— Не знаю. Але сьогодні питався про тебе.

— Мені яке діло…

Сергій поліз по цигарки, та вчасно згадав — тепер, коли в квартирі дитина, Ліда ганяла мужиків із куривом, а Шпола її підтримував, не курячи навіть на балконі. Тому, начадивши на кухні зранку і до обіду, другу половину дня Горілий старанно провітрював другову кватиру, все одно отримавши чортів від Ліди, коли та з малою повернулася з дитсадка.

— Слухаю, — Андрій приклав трубку до вуха, глянув на Горілого. — В мене. Сидимо. Не знаю… — і, не затуляючи трубки долонею, аби Зарудний чув, що відбувається, він поставив друга до відома: — Володимир Семенович хоче зараз до нас під'їхати.

— Який у місті Конотопі начальник карного розшуку демократичний до своїх підлеглих, — уїдливо прокоментував Сергій, навмисне підносячи голос, аби в слухавці почули.

— Може, поговориш сам? Бо я тут між вами, наче зіпсоване радіо.

Шпола простягнув Горілому трубку.

— Не хочу! — викрикнув той, підвівся, переклав цигарки з краю столу в кишеню. — Піду я взагалі звідси.

Тепер Шпола зиркнув на друга спідлоба. Він знав ситуацію, що виникла між Горілим і Зарудним, на «ять». І розумів настрій Сергія. Але йому так само не хотілося перетворюватися на таку собі буферну зону між своїм безпосереднім начальником, підполковником міліції, та другом, котрий відбув покарання і формально вважався кримінальним елементом, нехай звільненим умовно-достроково. Бо колишніх зеків не буває, так само, як колишніх сищиків.

— Ну, не знаю… — невпевнено проговорив Андрій у трубку.

Не чекаючи, чим закінчиться розмова, Горілий вийшов у коридор, зняв із вішака свою плямисту куртку, натягнув її, почав узувати черевики. Він зав’язував шнурок на лівому, коли з кухні вийшов Шпола.

— Тобі робити нічого?

— Ти про що? — Горілий навіть не глянув у його бік.

— Сам знаєш. Я в дурному становищі. Може, вирішиш свої справи з Семеновичем сам?

— А у мене з ментівським підполканом нема ніяких справ, — у тон йому відповів Сергій, упорався нарешті зі шнурком, притопнув ногою, начепив на голову такого самого, як куртка, мілітарного картуза.

— Куди зібрався? До брата?

— Не надійся, — криво усміхнувся Горілий. — Там я ще менш потрібен, ніж тут, тобі.

— Язиком не мели.

— Так я й не мелю… Не парся. Дай запасні ключі, піду пройдуся. Покурю, провітрюся, подумаю. Цілий же день тут у тебе валявся.

Шпола знизав плечима, зняв із цвяшка запасний ключ на іграшковому брелочку — донька виграла в якусь дитячу безпрограшну лотерею, — простягнув.

— Я б у твоєму становищі довго не гуляв.

— Не боїсь. Годинку потиняюся, прийду. Все одно в тебе тут ліпше, ніж у братика, — потім ніби згадав про щось, уточнив: — Ну, годинка, півтори, десь так…

Сергій Горілий сподівався, що цього часу йому вистачить.

Під час розмови Шпола згадував домашню адресу Миколи Коваленка. Добре знаючи місто, Горілий прикинув — це не так уже й далеко, а маршрутки в той бік іще ніби повинні ходити.

За годину впорається. Ну, нехай — за півтори.

Цього вечора дощ змінила сіра мряка туману. Він уже по обіді поволі почав огортати місто і тепер робив пізній березневий вечір не темним, а схожим на гігантську порцію міцної чорної кави з молоком, а точніше — з вершками.