Андрій Кокотюха - Пророчиця

— Не менший друг вашої родини, ніж ось він, — Горілий несподівано навіть для себе поміняв тон. — Галина?

— Галина, — підтвердила жінка. — Чого вам треба?

— Знати, чи залякували вас.

— І тому самі прийшли лякати? Я ж усе чула.

— Ніхто вас не лякає… Принаймні не лякає більше, ніж ви боїтеся тепер.

— Чого ж ми, по-вашому, боїмося? — Галина говорила тихо, поводилася трохи загальмовано, і Сергій списав це на ліки, котрими жінку від самого ранку шпигували. Хай там як, трималася вона цілком адекватно для того, аби відповідати на потрібні запитання.

— Галю, я теж говорив із вашим чоловіком, — почав Горілий.

— Тобто — «теж»?

— Неважливо, — відмахнувся Сергій, мазнувши поглядом — «не лізь, стій, мовчи!» — у бік Познякова. — Просто: я говорив із Миколою Коваленком за годину до того, як він зник. Хочете, опишу, який він на вигляд…

— Вірю. Далі.

— Микола обмовився, що ходив до якоїсь ворожки. Ви знаєте про це?

Відповіді не було. Галина Коваленко не знала, як треба відповідати незнайомцеві. І навіть поки що не вирішила, чи треба відповідати взагалі.

— Добре. Він сказав — до тієї жінки повели його ви. Це правда?

— Ні! — надто поспішно відповіла вона.

— Значить, він збрехав? Для чого це йому? Слухайте, люди, вас тут двоє і ви не здаєтеся ідіотами. Я тут неофіційно, а ось завтра знову припхаються офіційні особи, і їм теж відома ця казка про ворожку. З ними довго філонити не вийде. А я зможу зробити так, аби ніхто не дізнався, що це саме ви назвали адресу провидиці. Так видаватиметься, що міліція сама, без вашої допомоги, вирахувала цю особу. Чи та ворожка знає таке, що може зашкодити вам, Галино, особисто?

— Нічого вона не знає!

І — знову надто покваплива відповідь, проте — вже щось, жінка тепер хоч нічого не заперечує, не вдає з себе хворого незнайка.

— Тоді чому ж ви так уперто не кажете, хто вона така? З тією пророчицею як мінімум поговорити треба. На тлі нещодавніх подій, вибачте, таке бажання видається досить логічним. Аби, Галю, — тепер Сергій плавно перейшов на довірливий тон, — ваш чоловік не пішов у міліцію з якогось дива та не вирішив для чогось розказати про напророчену смерть, ніхто б вас про особу, котра цю смерть, власне, накликала, не запитав би ніколи. А вбивцю шукали б… не знаю… деінде. Міліція займається. До речі, — Горілий раптом аж стрепенувся, — хто б справді міг бажати Миколі Коваленку смерті, та ще й такої? Викрали, застрелили, підкинули труп під хату. У вас немає ніяких припущень?

Поки він говорив, друг сім’ї Позняков остаточно заспокоївся і знову спробував перейти в наступ.

— Слухайте, ви тут так зайшли із гонором… То лякаєте, то заспокоюєте, то знову залякування. Хто ви, звідки? Тільки не кажіть, що з міліції.

— Мене звуть Сергій. Для нормального спілкування цього вам поки що досить.

Галина знову включилася в розмову.

— Добре, Сергію, навряд чи ви справді зичите мені лихого. І дійсно від мене з тією ворожкою не відчепляться. Ви вгадали…

— Я — не гадалка, — машинально зауважив Горілий.

— …мені таки не вигідно, аби та жінка, про яку ми тут говоримо, дізналася, що це я допомогла міліції чи комусь там іще її знайти. Вона не ховається, просто обставини, за яких її тепер шукатимуть… Ну, ви розумієте… Словом, якщо я скажу вам, де її знайти, ви зможете зробити так, як обіцяли?

— На вас не подумають, — пообіцяв Горілий.

— Я вам телефон продиктую. Адреса… вона там не мешкає швидше за все. Просто приймає клієнтів… тобто відвідувачів.

— А це звідки знаєте?

— Колись прийшла без попередження — її там не було. Потім подзвонила, домовилася, то вона чекала.

— Гаразд, ім’я в неї є? Прізвище?

— Яке прізвище у ворожки, — мабуть, Познякову власне зауваження видалося мудрим, навіть дотепним.

— Звуть її Олеся.

— Як ви познайомилися? Через газету, інтернет?

— Вона не дає оголошень спеціально. Каже — тільки шарлатани і заробітчани так роблять.

— Вона, ця Олеся ваша, грошей із відвідувачів не бере?

— Бере, скільки дають. Каже — її призначення допомагати, люди самі визначають міру її допомоги та ступінь вдячності.

— Ух ти! А як нічого не дати?

— Не можна, — Галина пожвавилася. — Така прикмета є: ворожці треба пропонувати винагороду і не жадувати. Вона сама знає, хто й скільки може дати. Відчуває, розумієте?

— Ні. Ніколи не мав справи з медіумами. Значить, кажете, відчуває?

— Відчуває. І хто жадібний — того доля покарає.

— Цікаво, — Горілого справді починало цікавити все це. — Ну, і як же покарає? Так, як вашого чоловіка? Він пожалів зайву сотню гривень?