Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Пронизливо завищали, відчиняючись, пошкоджені середні двері. На порозі з’явилась якась постать. Спочатку видно було тільки ноги; тулуб і голова лишалися в тіні. Хоч Рут знала, хто це такий, її серце від цієї химерної картини шалено заколотилось.

Боббі Копш увійшов до кімнати повільно, майже з гідністю.

— Ах, ти диви, ось де вона! Що ти там хорошого читаєш?

У Рут пересохло в горлі, вона навіть не догадалась обуритись цим «ти» і тільки мовчки простягла йому книжку.

— Ого! Відколи це ти цікавишся ботанікою?

Він поставив книжку на місце і пройшов повз неї.

— В чому справа, пане Копш?

Боббі сів на бильце великого кабінетного крісла і схрестив руки на грудях.

— Ану йди сюди, — сказав він владно, хоч і з доброзичливою ноткою в голосі.

Рут не зрушила з місця.

— В чому справа?

Боббі не відповів. Він зіскочив з крісла, схопив Рут за руку і міцно стис її, сповнений свідомості своєї необмеженої влади над дівчиною.

— За наказом шефа тебе заарештовано. Ми повинні знешкоджувати підглядачів і шпигунів, ясно?

Рут з силою вирвалась і відскочила на кілька кроків. Але Боббі був швидший. Він загородив їй дорогу до дверей і вийняв крихітний пістолетик.

— Ну, стріляй же, стріляй, ти!.. — крикнула Рут у розпачливій люті.

Але зброя Боббі була призначена не для стрільби. З пістолетика вилетіла тоненька цівочка досить невинної рідини. Рут відчула, як щось лоскотно потекло по підборідді й шиї, і зразу ж у неї рясно полились сльози, їдуча пара здавила горло, і вона закашлялась.

Боббі Копш підійшов до безпорадної дівчини й викрутив їй руки назад.

— Ти така симпатична, коли ревеш, — глузливо сказав він, потім спохватився і додав: — Але для цього більше нема ніяких причин. Під моїм наглядом тобі буде непогано, якщо тільки… ну, сама розумієш.

У відповідь Боббі одержав удар ногою нижче коліна.

— Ах ти стерво! — люто закричав він. — Ти зі мною краще по-хорошому, а то я теж можу інакше!

Доктор Горн подолав останні сходини встелених гарною червоною кокосовою доріжкою сходів і спинився перед високими скляними дверима. «Георг Зіррінгауз» — дрібним чітким шрифтом було написано на латунній табличці, що при світлі лампочки блищала, наче золота. Едуард Горн натиснув кнопку дзвоника.

Друг сам відчинив йому.

— Рудольф уже тут, — сказав він.

Криміналрат зняв капелюх і пальто, на яких іскрились дрібненькі крапельки дощу, і ввійшов у кімнату. За мить усі троє вже сиділи біля стола.

— Ну, Еде, що в тебе на серці? — спитав Георг.

Доктор Горн нерішуче всміхнувся.

— А що, хіба це так помітно? Я сподіваюсь, що ви на мене не образитесь…

Він на хвилинку вийшов з кімнати і повернувся з плоскою дерев’яною коробочкою в руках.

— Справа ось у чому. Я позавчора показував вам фальшиву банкноту. Цього не слід було робити. Це була помилка.

— Помилка? — вражено спитав доктор Крамер.

— Так. Чому саме, цього я вам, на жаль, не можу пояснити. Службова таємниця. Нічого не вдієш. Отже, це була помилка, але її можна виправити, якщо ти, Рудольф, дозволиш зняти в тебе відбитки пальців.

Доктор Крамер посміхнувся. Перспектива бути «відпечатаним» спочатку наче потішила його.

— Ну, звичайно, Еде, можеш їх зняти. Про мене хоч і в кількох екземплярах. Зрештою, можеш мене тоді вже заодно сфотографувати для альбома, справа, зліва і анфас, чи як це там у вас робиться.

Крамер вимовив це з добродушною іронією, але криміналрат відчув у його словах якусь гостру нотку. Це йому було прикро, бо він зовсім не мав наміру порушити затишок дружнього кола. «Але, по правді, — подумав він, — така реакція Рудольфа цілком природна. Кожний неспеціаліст ставиться до дактилоскопії трохи недовірливо. Коли від нього вимагають відбитки пальців, йому одразу здається, що його прирівнюють до злочинців. Чом я, дурень, про це раніше не подумав? Треба було тільки під кінець сказати…»

— Ну, на яку тему ви тут без мене філософствуєте? — зам’яв він поки що це питання.

— Як звичайно — світові проблеми розв’язуємо. Рудольф виголосив одну з своїх славнозвісних промов, у яких він намагається довести, що не існує ніякої, верховної істоти. Я знічев’я спробував захищати протилежну точку зору, і ми трохи посперечались. Але, по-моєму, було б цікавіше, якби запросити до нашої компанії справжнього віруючого християнина. Він, мабуть, краще впорався б з моєю роллю.

— Не думаю, — відповів доктор Горн. — Людина, яка справді вірує, навряд чи погодиться вступити в таку суперечку, бо вона знає наперед, що це безнадійна річ. Зрештою, тема ця, по-моєму, досить заяложена. Один думає так, другий — так, а довести тут не можна нічого.