Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Ах, це ви. — Александер відчув на собі її уважний погляд. — Прошу, заходьте!

Він увійшов у маленький передпокій.

— Вам доведеться тут трохи почекати. Сідайте, будь ласка! — Вона відчинила двері в кімнату і показала на крісло.

Александер сів. «Витерта шкіряна куртка, нечищені черевики, зарослі щоки — гарне ж я на неї справив враження! — з досадою подумав він. — Навіть не відрекомендувався, йолоп!»

Дівчина ввійшла в кімнату і поставила перед ним склянку молока.

— Не смійтеся, будь ласка, але нічим кращим я зараз не можу вас почастувати… Ви приїхали з Західної Німеччини? — перебила вона його заперечення.

— Так… — Не знаючи, чи можна ще що-небудь їй сказати, Александер замовк, зніяковіло взяв склянку з молоком і випив його великими ковтками. Він здавався собі дуже незграбним.

— А… — Дівчина знову посміхнулась, як тільки що біля дверей, але Шенцлін відчув, що її великі сірі очі уважно розглядають його. «їй не більше як двадцять два роки, — подумав він, ставлячи склянку на стіл. — Цікаво, яку вона тут у них грає роль?»

— Літаком, — пояснив він, щоб не здатись цілковитим дурнем. — Але поки що я більше нічого не можу вам сказати.

— А, літаком! Ну, добре… На жаль, мені доведеться вас на якийсь час залишити самого; я вас замкну. Не більше як за півгодини прийде людина, з якою ви будете говорити. Всього кращого!

— До побачення.

«Швидко вона од мене відкараскалась, — подумав Александер, коли дівчина зачинила за собою двері. — Звичайно, з таким співрозмовником, як я… Навіть за молоко не подякував».

Він почув, як клацнув замок. Кроки віддалялись. «Може, я побачу її з вікна», — подумав він і підвівся. Але вікно виходило в сусідній двір. Шкода… «Вона сказала „півгодини“? Авжеж, півгодини!..»

Александер добре знав, що такі «півгодини» звичайно розтягуються вдвічі. Знічев’я він почав розглядати кімнату. На столику стояв маленький приймач. Александер покрутив регулятор. Американці передавали танцювальну музику. У нього трохи покращав настрій. «Цікаво, чи вона тут сама живе, — подумав він. — Це можна з’ясувати. Але… гм… не дуже чемно буде, якщо я почну так безцеремонно тут ритись. А чом би й ні, коли вона з їхньої банди? Правда, важко повірити: вона тримається так невимушено, так мило… Я міг би її полюбити».

«І телефон у неї є!» Александер оглянув маленький чорний апарат. За диск була застромлена записочка. «84-98-48 не можна!» — було тоненько написано олівцем.

«Дивно, — подумав він. — Що б це могло означати. „84-98-48 не можна!“ Очевидно, не можна дзвонити?» Раптом йому сяйнула одна думка; він зняв трубку і набрав цей номер. Кілька секунд чути було сигнали, потім у трубці клацнуло і чийсь голос відповів:

— Гараж «Зюд-вест» слухає.

Александер поклав трубку. Гараж «Зюд-вест»… Чому це туди не можна дзвонити? Дурниці! Тут, напевно, щось зовсім інше.

А чи не все одно? Краще піти в ванну і поголитись. Давно вже час!

Александер іще голився, коли біля воріт зупинилась автомашина. Невже так швидко?..

На сходах почулися чиїсь кроки. Клацнув замок, хтось увійшов у кімнату.

— Алло! — гукнув писклявий, неприємний голос. — Де ви заховались?

— Я тут, — озвався Александер, виходячи з ванної.

В кімнаті він побачив маленького чоловічка років тридцяти, з гидким прищуватим обличчям, що розвалився в кріслі і навіть не подумав устати.

Александер не бачив причини, чому він повинен бути чемнішим. Він сів у друге крісло, не сказавши й слова. Хай починає перший.

Той так і зробив.

— Хто ви такий? — спитав він.

— Ви теж іще не відрекомендувались.

— Ваше діло відповідати!

— Тільки не вам.

— Ах, так! Тоді давайте сюди гроші, долари. Ану, швидше!

— У мене з собою ніяких грошей немає, тим більше — доларів.

— А он, у портфелі, — гість простяг руку.

Александера вже почала дратувати нахабна поведінка незнайомого. Він схопився з крісла й гримнув:

— Ану, геть руки, бо ви в мене зараз вилетите звідси!

Незнайомий, здавалось, нітрохи не образився. Навпаки, він заговорив значно чемніше;

— Заспокойтесь, колего. Я вашого портфеля не зачеплю. Ви тільки дайте мені відповідь на одне питання, тоді ми з вами зразу порозуміємось. Ви знаєте Кросбі, Лью Кросбі? Чули коли-небудь таке прізвище?

— Ні. А ви пан Дойчман?

Невідомий встав. Він був зовсім низенький.

— Копш, — сказав він. — Моє прізвище Копш. — І простяг Александерові руку, незграбно вклонившись.

Александер холодно потис його пальці.