Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Він майже беззвучно причинив за собою двері.

Александер вийшов з аеропорту. Понад тротуаром Колумбіаштрасе виблискував нікелем і лаком довжелезний ряд розкішних американських лімузинів.

Треба було десь перепочити, і він пішов по Темпельгофердам шукати яке-небудь уже відчинене кафе. Було ще дуже рано, але невдовзі йому пощастило.

Александер сів у кутку, замовив кухоль пива і спробував обдумати своє становище. Він пробував зробити це ще в дорозі, але так нічого і не вирішив.

Маленька закусочна швидко наповнилась людьми. Це, видно, були мулярі з будови поблизу, що зайшли перед початком робочого дня перехилити чарочку. Може, серед них були й робітники з нічної зміни. Александер не звертав на них уваги; він стільки бачив і пережив за останні дні, що вже нічого не міг сприймати. Але безперервний рух, тупіт ніг, брязкіт склянок дратували його і перебивали хід думок. Він був надто втомлений для того, щоб думати по-справжньому, і тому вирішив трохи задрімати.

— Мене щоразу зло бере, — заявив чийсь голос поруч з ним.

— Гм… Чому це? — спитав другий.

— Та коли я бачу оту дурнувату штуку.

— А, «Пам’ятник повітряного моста»!

— А що, хіба не жахливо?

— Авжеж, трошки смішний. Він уже півроку там стоїть, час би й звикнути.

— До цієї чортівні я ніколи не звикну. І оце називається пам’ятник? Це ж поламана виделка! От на що йдуть наші гроші…

Александер сховав обличчя в долоні і задрімав на кілька хвилин. Він стрепенувся, коли хтось, пробігаючи, штовхнув його й промурмотів на ходу вибачення. В раптовому спалахові страху рука його сіпнулась до портфеля, але зразу ж заспокоєно повернулась назад. Долари були цілі.

Потім він знову поринув у неспокійну дрімоту, і йому приснився дивний сон. Не фантастична маячня; сон був дивний тим, що точно відтворював дійсні події, півгодини з власного життя Александера. Вже понад шість років минуло з того часу, і він давно забув цю пригоду. А тепер вона розгорталась перед ним з дивовижною точністю, у всіх подробицях. Наче раптово відкрилась якась давно засипана комірчина його пам’яті.

Він стояв у переповненому, як звичайно в ті часи, вагоні: їхав з Дармштадта, з табору «А-21», додому, в Гамбург. Хоч рідних у нього там уже не було, але все-таки був один знайомий.

Александер був на волі всього три чи чотири дні, але в кишенях у нього було вже не густо.

Поїзд монотонно грюкотів на стиках рейок. «Hi-і, це було останній раз, — сказала якась жінка біля Александера. — 3 мене вже досить, більше я через кордон не піду. Всього позбулась!» — «Поліція чи росіяни?» — компетентно спитав хтось. «Та ні, чуєте, у мене був рюкзак і важкий чемодан. Якісь два чоловіки взялись мене перевести. Вже йдемо по нічиїй землі, знаєте, кругом ліс, ніхто там точно не знає, де той кордон… Коли раптом просіка, ходить вартовий-росіянин. Ті, що мене вели, обоє кажуть: переходити треба по одному. Спершу один, потім я, потім другий. Перший — той за пачку сигарет усю дорогу ніс мені чемодан. Так той перший, чуєте, як дремене з чемоданом! Перебіг і сховався на тім боці за деревами, вартовий нічого й не помітив. Тоді другий бере мій рюкзак, щоб мені легше бігти, я кидаюсь через просіку. Перебігла…» — «Та ми вже цю історію знаємо», — докинув хтось, і всі в купе, як один, оскірились зловтішною посмішкою. «Перебігла я благополучно, дивлюсь, того, що побіг першим, ніде нема, ви тільки подумайте, а той другий теж не йде…» Але її вже ніхто не слухав. «От дурепа», — подумав Александер.

Поїзд зупинився біля перону ганноверського вокзалу. Александер вийшов з вагона і пристроївся до «хвоста» біля віконця каси. Коли надійшла його черга, він подав касирові свій «Discharge-paper», [38] Посвідка про звільнення (англ.). де як місце призначення був указаний Гамбург, і попросив квиток. Але тут виявилось, що в нього не вистачає грошей. Касир знизав плечима, задні відтіснили Александера од віконця. Він розгублено став збоку. «А що, в тебе, хлопче, продати нічого? — сказав йому якийсь чоловік. — Я тобі за валянки хоч зараз дам п’ятсот марок». Александер почув ще кілька подібних пропозицій. Бомбосховище на ганноверському вокзалі було в ті часи чи не найбільшим спекулянтським і злодійським кублом у всій англійській зоні. Хтось попередив Александера про це; він вийшов з-під напівзруйнованого перекриття перону і сів осторонь на сходах.

Стояла тепла осінь, можна було б обійтись і без валянок, якби в нього була друга пара взуття. Але нікуди не дінешся, щось доведеться продати. Він трохи подумав, нарешті розв’язав рюкзак, у якому було все його майно, і почав порпатись у ньому. Щось повинно знайтись. Може, цей кусок мила? Ні, він йому ще знадобиться… Хіба оцю пачку тютюну?