Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Може, так, пане криміналрат, а може, й ні. Цей Якобс, чи Якоб, чи як там його — у нього ж власний гараж у Целендорфі і грошей, напевно, як полови. З ним треба бути дуже обережним, бо він найме собі доброго адвоката і такий розпочне процес, що ми й на своїх місцях не всидимо.

— Ваша правда.

— Я твердо переконаний, що в нього є алібі. І нам його доведеться ще перевіряти. Причому ми нічого не вияснимо.

— Гм… Значить, ми застряли. Якщо ваш темний папір не проллє світла на всю справу. — Горн засміявся — чи то з свого власного дотепу, чи то в нападі гіркого гумору, його підлеглим був знайомий цей сміх; він аж ніяк не означав, що Горн здався, якраз навпаки…

— Нехай колеги з восьмого поквапляться… А ви тим часом розкажіть, що там з тим мотоциклістом, який учора ввечері…

— Темна справа, пане криміналрат. Він не спинився на вимогу патруля. НП прострелили йому камеру, він перекинувся, схопився, почав відстрілюватись, поранив одного поліцая в руку і сам дістав кулю в лоба. Все це відбулося в лісі на південний захід від станції електрички «Ванзе». Впізнати труп не вдалось, його тепер десь виставлено в моргу для огляду. Документів при ньому не було ніяких. Про те, що він причетний до цієї історії, говорить тільки один факт: на багажнику в чемодані знайшли маленький ацетиленовий різак з усім приладдям.

— Причетний — це надто м’яко сказано. Він був членом банди. Правда, скоріш за все, рядовим. Але що мені тут не подобається, так це…

Доктора Горна перебив стукіт у двері. Ввійшов третій офіцер відділу XIІ-а, криміналсекретар Ульман, якого Горн теж посилав у НДР. Років двадцяти восьми, з випещеним рожевим обличчям, круглими голубими очима і ріденьким волоссям, він скидався на тільки-но викупане немовля. Ульман приїхав прямо з місця аварії на шосе № 2.

— Прошу, любий колего, — не приховуючи нетерпіння, сказав доктор Горн, — сідайте й розповідайте.

Ульман сів і, сповнений свідомості того, що привіз дуже важливу звістку, почав доповідати підкреслено серйозно.

— Випадок дуже дивний, пане криміналрат. Двохсотметровий відрізок шосе всипаний якимись залізними рогульками. Вони лежать…

— Невже! — втрутився Вольф. — Отже, шлях закрито?

— Чому це? Звичайно, ні. — Ульман зніяковіло всміхнувся. — Звичайно, ні. Я не зовсім правильно висловився. Правильніше було б сказати «був усипаний». Рогульки ті вже прибрано, рух припинився тільки на короткий час. Отже, вони лежали…

— Виходить, ви взагалі не бачили їх на шосе?

— Ні, не бачив. Мені про них розказав один народний поліцай і дав одну штуку з собою.

— Що таке? — вигукнув комісар Вольф з удаваним обуренням. — Народний поліцай вам розказує, а ви йому вірите? Ви що, не знаєте, що ці типи завжди брешуть?

Ульман безпорадно всміхнувся.

— Угу, — сказав він, — я думаю, що він таки сказав мені правду. — Він розгублено змовк.

— Пане Вольф! — Доктор Горн докірливо постукав пальцем по столу. Йому це вже було знайоме: щоразу, як тільки Ульман приготує собі красиву промову, Вольф обов’язково починає дражнити його. Але зараз Горнові було не до жартів, йому не терпілось дізнатись, що ж сталось учора увечері на шосе № 2.

— Вони лежали не дуже густо, — продовжував свій рапорт криміналсекретар, — але цього було цілком досить, щоб зробити дорогу зовсім непрохідною для автомашин. Всього знайшли сто сорок штук. Я приніс одну.

Він поліз у кишеню.

— Ось, роздерла мені всю підкладку, погань. Бачите, пане криміналрат, чотири колючки, і як би воно не впало, одна колючка стирчатиме вгору. Кожна рогулька сантиметрів чотири заввишки. Уявляєте, як вона вгризається в покришку? По-моєму, кращого знаряддя для цієї мети й не придумаєш.

— А скажіть, вони були і в кюветах?

— Авжеж, і навіть багато, пане криміналрат.

— Тоді можна з певністю сказати, що їх розсипали на ходу з автомашини. Колего Вольф, ви наш автоспеціаліст. Якої ви думки про технічний бік цієї проблеми?

— Важко сказати, — відповів комісар, — такого я ще не чув. На початку війни, десь у сороковому році, подібні штуки подекуди скидали з американських літаків. Але ті були більші, значно більші. А от як розсипати їх з машини — на ходу, завважте, — так, щоб при цьому свої власні камери… Що ж, мабуть, це можна зробити. Ззаду, в куточку багажника повинен бути вмонтований такий магазин. Припустімо тепер, що магазин цей має відкидне дно, і його можна якимсь чином опускати. На ходу оці… оці штуки висипаються. Кліренс автомобіля становить щось міліметрів двісті. На якій відстані позаду осі вони падатимуть на дорогу — при швидкості, скажімо, сімдесят кілометрів на годину? Це ж можна вирахувати. Ану, колего Ульман, ви ж не так давно з шкільної лави, як я?