Маріо П’юзо - Хрещений батько

Кей мала чекати на нього в аеропорту, вона завжди зустрічала його й завжди раділа, коли він повертався з подорожей. І він також. Але не зараз. Адже завершення цієї подорожі означало, що йому нарешті треба братися до операції, яку він готував протягом останніх трьох років. Дон чекатиме на нього. І обидва капореджіме теж. А він, Майкл Корлеоне, мусить віддати накази й ухвалити рішення, які визначать його долю й долю «родини» Корлеоне.

Коли Кей Адамс-Корлеоне прокидалася вранці, аби погодувати дитину, вона щоразу бачила, як один з охоронців автомобілем везе матусю Корлеоне, дружину дона, з маєтку й повертається з нею через годину. Невдовзі Кей дізналася, що її свекруха щоранку їздить до церкви. Повернувшись, вона часто заходила до них, щоб випити ранкову чашку кави й навідати малого онука.

На початку розмови матуся Корлеоне завжди запитувала Кей, чом би і їй не стати католичкою. Її анітрохи не бентежило, що Кей уже охрестила сина за протестантським обрядом. Отож і Кей уважала за доречне поцікавитися, чому свекруха щодня їздить у церкву, чи це обов’язкове для католиків. Стара відповідала так, ніби лише ця обставина утримувала Кей від переходу в іншу церкву:

– Ні, зовсім ні. Декотрі католики бувають у церкві лише на Великдень та на Різдво. Ходи, коли тобі хочеться.

Кей сміялася:

– А чому ж тоді ви щоранку буваєте у церкві?

Матуся Корлеоне відповіла дуже просто:

– Я ходжу в церкву, щоб мій чоловік не потрапив отуди, – вона показала пальцем униз. – Після паузи додала: – Щодня молюся за його душу, щоб він був там, – і піднесла руку вгору. Вона сказала це з хитруватою посмішкою, так, ніби робила проти волі чоловіка або ж знала наперед, що це безнадійне діло. Вона вимовила все майже жартома, напускаючи на себе вигляд старої сварливої італійки. І, як завжди, коли чоловіка не було поруч, говорила про великого дона дещо неповажно.

– Як почувається ваш чоловік? – ввічливо запитала Кей.

Матуся Корлеоне знизала плечима.

– Вже не той, відколи підстрелили. Полишає всю роботу на Майкла, а сам бавиться в саду зі своїм перцем та помідорами. Немовби він і досі селянин. Але чоловіки завжди такі.

А пізніше вранці до неї заходила Конні Корлеоне, ведучи за собою обох дітей, приходила навідати й поговорити. Кей подобалася ця весела жінка, її очевидна любов до брата Майкла. Конні навчила Кей готувати деякі італійські страви, але інколи приносила із собою страви власного, вправнішого приготування, щоб зробити приємне Майклові.

Сьогодні зранку вона, як завжди, запитала Кей, що Майкл думає про її чоловіка, Карло. Чи справді він любив Карло, як здавалося? У Карло спочатку завжди були якісь неприємності з «родиною», але останніми роками він виправився. Його справи у профспілці йшли добре, але доводилося тяжко й довго працювати. Карло щиро любить Майкла, неодмінно додавала Конні. Та що ж, усі любили Майкла, так само, як усі любили її батька. Тепер Майкл був доном. Це й на краще, бо ніхто б не впорався ліпше Майкла з родинною фірмою маслинової олії.

Кей ще й раніше помітила, що, коли Конні говорила про свого чоловіка у зв’язку з «родиною», їй завжди хотілося почути схвальне слово на адресу Карло. Кей мала би бути зовсім дурною, щоб не помітити, з якою тривогою Конні допитувала, чи Майкл любить Карло.

Одного разу ввечері Кей розповіла про це Майклові й сказала також, що ніхто ніколи не згадує Сонні Корлеоне, принаймні в її присутності. Кей якось спробувала висловити своє співчуття донові та його дружині, її вислухали мовчки і навіть не знайшли, що відповісти. Вона намагалася говорити з Конні про її старшого брата, і знову марно.

Вдова Сонні, Сандра, забрала дітей і перебралася з ними до штату Флорида, де жила її рідня. Влаштували так, щоб вона з дітьми могла жити в достатку, хоч Сонні не залишив по собі ніякої спадщини.

Майкл неохоче розповів про події тієї ночі, коли вбито Сонні. Про те, що Карло налупцював свою жінку, що Конні подзвонила додому, а слухавку взяв Сонні й, розлючений, помчав у місто. Отже, природно, Конні завжди непокоїлася, що «родина» може звинуватити її, ніби вона винна в смерті Сонні. Або звинуватять її чоловіка, Карло. Але ж їх ніхто не звинувачує. Кращий доказ тому – їх оселили у маєтку і дали Карло важливу посаду в профспілках. І Карло також узявся за розум, перестав пиячити, волочитися за повіями, перестав стромляти носа куди не просять. «Родина» задоволена з його роботи й поведінки протягом останніх двох років. Ніхто не покладає на нього вини за те, що трапилось.