Жоэль Диккер: Правда про справу Гаррі Квеберта

Натоді я не бачився з ним уже рік і майже стільки ж не телефонував йому. Отож я подзвонив йому до Аврори, що в Нью-Гемпширі. Почувши мій голос, він насмішкувато вигукнув:

— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.

Я відповів прямо:

— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.

Він одразу ж споважнів.

— Маркусе, та що ви оце кажете?

— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.

Він приязно і заспокійливо зареготав.

— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися побавитися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.

— Ви так вважаєте?

— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалося, я переконав вас у цьому.

— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І, попри це, результату нуль.

— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?

Покинути Нью-Йорк і змінити обстановку. Ніколи ще так мені не подобалося запрошення піти у вигнання. Податися світ за очі, щоб віднайти натхнення для нової книги в сільській глушині, де мешкає мій учитель — це було саме те, що мені й треба. І ось за тиждень, десь у середині лютого 2008 року, я вже поселився в Аврорі, Нью-Гемпшир. То було за кілька місяців до драматичних подій, що про них я оце збираюся вам розповісти.

До тих подій, що сколихнули всю Америку, про Аврору ніхто й не чув. То було містечко на океанському узбережжі, за годину їзди до кордону з Массачусетсом. На головній вулиці — кінотеатр, із програмою показу, що принаймні на рік відставала від усієї країни, кілька крамниць, пошта, поліційний відділок і жменя ресторанів, поміж якими виділявся «Кларкс», міська історична пам’ятка. Довкруги — мирні затишні квартали дощаних пофарбованих будиночків із полотняними маркізами, черепичними дахами і садочками з ошатно підстриженими моріжками. То була Америка в Америці, де мешканці не замикають дверей на ключ, одна з тих місцин, що існують лише в Новій Англії, де такий супокій охоплює тебе, що здається, ніби ти заховався тут від будь-якого лиха.

Я добре знав Аврору, бо частенько навідувався сюди до Гаррі, ще як був студентом. Він мешкав у розкішному будинку з цегли та сосни, розташованому за містом, біля автостради номер один у напрямку Вермонту, на березі затоки, що на мапах її було позначено як Goose cove [1] Гусяча бухта ( англ .) — тут і далі примітки перекладача . То був письменницький дім, що височів над океаном, з терасою, де так добре було посидіти гожої днини, а східці звідти вели простісінько на пляж. Довкола панував спокій дикої природи: побережний гай, купи валунів і велетенських брил, вогкі зарості папороті й моху, декілька стежин для прогулянок понад берегом. Деколи здавалося, наче ти на краю світу, якби не знав, що до цивілізації всього декілька миль. І легко можна було уявити собі, як старий письменник творить свої шедеври на тій терасі, надихнувшись припливами і вечірнім сонцем.

10 лютого 2008 року я покинув Нью-Йорк у розпалі кризи чистого аркуша. Країна вже нуртувала, готуючись до президентських виборів: за кілька днів до того, у Супер-вівторок (як виняток він припав на лютий, а не на березень, віщуючи неабиякий рік), мандат від республіканців здобув сенатор Маккейн, а в демократів точилася запекла війна між Гілларі Клінтон і Бараком Обамою. Я дістався автівкою до Аврори без жодної зупинки. Снігу було чималенько, і краєвиди, що пропливали повз мене, були білим-білі. Я любив Нью-Гемпшир, любив його супокій, його неозорі ліси, його лісові озера, вкриті лататтям, бо влітку там можна було купатися, а взимку кататися на ковзанах, любив думати, що тут не платять ні податку на прибуток, ні податку з продажу. Я вважав його лібертаріанським штатом, а його гасло, — « Жити вільним або померти », викарбуване на номерах автівок, що обганяли мене, пречудово передавало відчуття свободи, що охоплювало мене кожного разу, як я сюди приїздив. Пам’ятаю, приїхавши до Гаррі того холодного імлистого полудня, я відразу відчув, як мені полегшало на душі. Він чекав мене на ґанку, вбраний у величезну зимову куртку. Я вийшов надвір, він пішов назустріч, поклав долоні мені на плечі й підбадьорливо всміхнувся.