Марио Пьюзо - Сицилієць

— У дорогу. Як поїду зараз, зможу повернутися завтра до ранку.

Вони вийшли з вілли, Клеменца повернув сікача старій на кухні, а вона прискіпливо оглянула його, наче шукаючи сліди крові. Коли чоловіки йшли пляжем, вони з подивом побачили, що Гектор Адоніс і досі чекає. Стефан Андоліні не з’явився.

Коротун розпустив краватку й зняв піджака, його сяйлива біла сорочка обвисла від поту, хоча він і сидів у затінку. До того ж професор був трохи п’яний: великий винний глек на дерев’яному столику спорожнів.

Адоніс із відчаєм привітався з Майклом та Пітером Клеменцою.

— Це початок останньої зради. Андоліні запізнюється на три години. Я мушу дістатися до Монтелепре й Палермо, мушу вийти на зв’язок із Ґільяно.

Пітер Клеменца заговорив до нього грубувато, але приязно:

— Професоре, його автівка могла зламатися чи його могла затримати якась нагальніша справа — та що завгодно. Він знає, що ви тут у безпеці, чекаєте на нього. Проведіть із нами ще одну ніч, якщо він сьогодні не приїде.

Та Гектор Адоніс продовжував мимрити:

— Усе буде погано, усе буде погано.

Він благав відвезти його в місто. Клеменца наказав двом чоловікам узяти один з «Альфа Ромео», довезти професора до Палермо й повернути авто на віллу до сутінок.

Вони допомогли Гекторові Адонісу сісти в автомобіль і сказали не хвилюватися: «Заповіт» буде в Америці протягом доби й Ґільяно буде врятований. Коли авто виїхало за ворота, Майкл із Клеменцою спустилися на пляж, і молодий Корлеоне дивився, як він сідає на моторний човен і відпливає до Африки.

— Уранці повернуся! — гукнув Пітер Клеменца.

А Майкл спитав себе: що, як саме цієї ночі Ґільяно вирішить з’явитися.

Пізніше дві старі жінки накрили на стіл, Майкл пообідав. Тоді йшов уздовж пляжу, аж поки його не завернули охоронці, що стояли по периметру маєтку. До темряви лишалося кілька хвилин, Середземне море було глибоко, оксамитово синє, з-за виднокраю доносився аромат африканського континенту — парфуми з диких квітів та диких тварин.

Тут, біля води, комах було мало: ці створіння потребували розкішної рослинності, димчастого, нагрітого повітря заростів. Було тихо, наче якийсь апарат припинив працювати. Майкл стояв на пляжі, всотуючи мир і красу сицилійської ночі, і шкодував усіх тих, кому доводилося безстрашно йти крізь ніч: Ґільяно в горах, Пішотту з ненадійним щитом перепустки з червоною облямівкою, з якою він ішов крізь ворожі ряди, професора Адоніса та Стефана Андоліні, які шукали один одного на запилених дорогах Сицилії, Пітера Клеменцу, що осідлав синьо-чорне море дорогою до Тунісу. І де ж дон Доменік Клеменца, якщо він не прийшов обідати? Усі вони були тінями сицилійської ночі, а коли вони з’являться знову, сцена буде готова до життя чи смерті Турі Ґільяно.

Король Умберто ІІ із Савойської династії був скромний і м’який чоловік, улюбленець свого народу, він схвалив референдум щодо того, лишатися Італії номінальною монархією чи ні. Він не хотів бути королем, якщо люди цього не хотіли, — у цьому він був подібний до своїх попередників. Представникам цього дому завжди бракувало амбітності; їхні монархії насправді були демократії, де правив парламент. Експерти з питань політики були певні, що на референдумі народ висловиться за монархію.

Розраховували, що на Сицилії значна більшість проголосує за збереження статус-кво. На той час найпотужнішими силами на острові були Турі Ґільяно, чия банда контролювала його північно-західну частину, та дон Кроче Мало, який разом із «друзями друзів» керував рештою Сицилії. Ґільяно не брав участі у виборчих стратегіях жодної партії. Дон Кроче та мафія робили все, щоб забезпечити переобрання християн-демократів та збереження монархії.

Але, на загальний подив, виборці Італії знищили її, і країна стала республікою. Соціалісти та комуністи проявили таку силу, що християнсько-демократична партія захиталась і мало не впала. Наступні вибори могли привести до того, що в Римі посів би безбожний соціалістичний уряд. Владна партія почала мобілізувати всі сили, щоб перемогти наступного разу.

Найбільшим сюрпризом стала Сицилія. Від острова до парламенту пройшло чимало членів соціалістичної та комуністичної партій. На Сицилії профспілки й досі вважали вигадкою диявола, чимало землевласників та виробництв відмовлялися мати з ними справу. То що сталося?

Дон Кроче лютував. Його люди зробили все як слід. Вони залякували всю сільську місцевість, але, вочевидь, ці погрози зрештою виявилися марними. Священики в католицьких церквах читали проповіді проти комунізму, черниці роздавали кошики зі спагеті та оливковою олією тим, хто обіцяв проголосувати за християнсько-демократичну партію. Сицилійські церковники були ошелешені: вони роздали їжі на мільйони лір, але хитрі селяни проковтнули благодійний хліб і плюнули на партію.