Марио Пьюзо - Сицилієць

На ту мить у тому домі він був у безпеці. Довірені люди пильнували на вулицях, стежили за бараками карабінерів, щоб попередити його про можливі напади. Сам будинок був зведений сотні років тому з каменю; важкі віконниці, з фут завширшки, були зачинені, дерев’яні двері міцні, оббиті залізом. Жоден промінець світла не пробивався з будинку, жоден ворог не міг прорватися до нього несподіваною атакою. І все одно Турі Ґільяно відчував небезпеку. Ці люди, яких він любив, влаштують йому пастку з колишнього життя, переконають знову стати фермером, не піднімати зброю на співвітчизників і залишать його безпомічним перед законом. Тоді він зрозумів, що має бути жорстоким передусім до тих, кого любить найбільше. Юнак завжди мріяв радше про любов, аніж про владу. Але все змінилося. Тепер він чітко бачив, що першою йде влада.

Турі м’яко заговорив до Гектора Адоніса та інших:

— Дорогий мій хрещений, я знаю, ці слова тобі підказують любов і тривога. Але я не можу дозволити матері й батькові втратити їхній клаптик землі, щоб визволити мене з біди. Ви всі, не хвилюйтеся за мене так. Я дорослий чоловік, що мусить заплатити за свою необачність. І ніхто не платитиме компенсації за вбитого карабінера. Згадайте: він намагався вбити мене тільки тому, що я віз контрабандою грудку сиру. Я б ніколи не стріляв у нього, якби не думав, що помираю, і не хотів би зрівняти рахунок. Але це все в минулому. Наступного разу мене не так просто буде підстрелити.

— У горах усе одно веселіше, — вишкірився Пішотта.

Та матір Ґільяно не так просто було відволікти. Усі бачили її паніку, страх у палючих очах.

— Не стань бандитом, — мовила вона з відчаєм. — Не грабуй бідних людей, життя яких і без того злиденне. Не стань злочинцем. Нехай Ла Венера розповість тобі про життя, яким жив її чоловік.

Ла Венера підняла голову й подивилася Ґільяно просто у вічі. Він був уражений чуттєвістю її лиця, наче вона прагнула привернути всю його пристрасть до себе. Очі в неї були сміливі, вони дивилися на нього, мало не запрошуючи. До того він думав про неї просто як про старшу жінку; тепер відчув потяг до неї.

Коли жінка заговорила, її голос був хрипкий від хвилювання.

— У тих саме горах, до яких ти хочеш піти, мій чоловік мусив жити, як тварина. Завжди в страху. Завжди. Він не міг їсти. Не міг спати. Коли ми лягали в ліжко, він підстрибував від кожного звуку. Ми спали зі зброєю на підлозі біля ліжка. Та його це не врятувало. Коли захворіла наша дочка, він хотів навідатися до неї, але на нього вже чекали. Вони знали, що він мав м’яке серце. Його застрелили серед вулиці, мов собаку. Стояли над його тілом і сміялися мені в обличчя.

Ґільяно бачив, як шкірився Пішотта. Великий розбійник Канделерія мав м’яке серце? Він убив шістьох чоловіків, яких підозрював у доносах, він полював на заможних фермерів, тягнув гроші з бідних селян, завдавав жаху всім околицям. Але дружина знала його іншим.

Ла Венера не помічала посміху Пішотти. Вона вела далі:

— Я поховала його, а за тиждень — і моє дитя. Кажуть, то була пневмонія. Але я знаю, що в неї розбилося серце. Найліпше я пам’ятаю, як ходила до нього в гори. Він завжди був холодний і голодний, іноді хворий. Усе що завгодно віддав би, аби повернутися до життя чесного селянина. Але найгірше те, що серце його скам’яніло, немов оливкова кісточка. Він перестав бути людиною, хай Господь упокоїть його душу. Любий Турі, не будь таким гордовитим. Ми допоможемо тобі в нещасті, не стань таким, як мій чоловік перед смертю.

Усі мовчали. Пішотта вже не посміхався. Батько Ґільяно пробуркотів, що з радістю позбувся б ферми — міг би довше спати. Гектор Адоніс дивився на скатертину й супився. Ніхто не сказав ані слова.

Тишу порушив швидкий стукіт у двері — сигнал від одного зі спостерігачів. Пішотта вийшов поговорити з ним. Повернувшись, він дав сигнал Ґільяно, щоб той озброювався.

— У бараках карабінерів світло, наче вдень, — сказав він. — Поліційний фургон блокує Віа Белла там, де вона вливається в міську площу. Вони готові до нальоту на дім. — Він трохи помовчав. — Прощатися доведеться швидко.

Усі були вражені тим, як спокійно Турі Ґільяно готувався до втечі. Мати поспішила до нього в обійми, і, обіймаючи її, він уже тримав у руках кожуха. Попрощався з іншими і в наступну мить уже був повністю озброєний, у кожуху, з гвинтівкою на плечі. Та рухався все одно неквапливо. Турі всміхнувся близьким і звернувся до Пішотти:

— Можеш лишитися тут, і ми зустрінемося в горах потім або ж можеш піти зі мною зараз.