Марио Пьюзо - Сицилієць

Удень про нього піклувався один із ченців, поїв його молоком. Увечері приходили абат та лікар. Пішотта відвідував його вночі, тримав за руку, оберігав протягом довгих страшних годин темряви. Так минуло два тижні, і лікар сказав, що сталося диво.

Турі Ґільяно забажав, щоб його тіло загоїлося, щоб повернулася втрачена кров, щоб зрослися важливі органи, які розірвала куля в сталевій оболонці. В ейфорії, викликаній відтоком крові з його тіла, він мріяв про майбутню славу. Турі відчував у собі нову свободу — наче він більше не відповідає за те, що чинитиме від цієї миті. Закони суспільства й ще сильніші закони сицилійської родини більше не зв’язують його. Він вільний робити все що завгодно; кривава рана повернула йому невинність. І все це тому, що дурний карабінер підстрелив його через головку сиру.

Одужуючи, Турі знову й знову подумки повертався до тих днів, коли разом з іншими селянами збирався на площі містечка в очікуванні gabelotti — наглядачів великих маєтків, які наймали їх на поденну роботу, пропонуючи злиденну платню з презирливістю тих, хто тримає в руках усю владу. Згадував нечесний поділ врожаю, який лишав людей бідними після року важкої праці. Владну руку закону, що карав бідних і відпускав багатіїв.

Ґільяно присягнувся: якщо він одужає від своєї рани, то подбає про справедливість. Ніколи більше він не буде безсилим хлопчиком, що віддається на милість долі. Він озброїться духовно й фізично. Турі був певен в одному: він ніколи більше не стоятиме перед світом безпорадно, як стояв перед Ґвідо Кінтаною та поліцаєм, який підстрелив його. Того юнака, яким був Турі Ґільяно, більше немає.

У кінці місяця лікар порадив йому відпочити ще чотири тижні, удаючись до невеликих фізичних навантажень, тож Ґільяно вдягав вбрання ченця й гуляв територією монастиря. Абат полюбив юнака й часто складав йому компанію, розповідаючи про те, як замолоду подорожував до далеких країв. Прихильності абата сприяло й те, що Гектор Адоніс пожертвував йому чималу суму грошей на молитви за бідних, та й сам дон Кроче радив абатові поцікавитися юнаком.

Ґільяно ж був вражений тим, як жили ченці. У сільській місцевості, де люди мало не голодували, де робітники працювали в поті чола за п’ятдесят центів на день, ченці святого Франциска жили по-королівськи. Монастир насправді був велетенським, заможним маєтком.

У них був сад лимонів, гайок кремезних олив, не молодших за Христа. Невелика плантація бамбука, бійня, на яку вони зганяли стада своїх овець і поросят. Вільно паслися кури та індички — цілими зграями. Монахи щодня їли м’ясо зі спагеті, пили домашнє вино з власних підвалів та вимінювали на чорному ринку тютюн, бо курили, як демони.

Але й працювали вони тяжко. Удень гарували босоніж, підібгавши ряси до колін, і піт рясно лився з чіл. Щоб захистити від сонця голови з тонзурами, вони надягали чорні й коричневі американські капелюхи дивної форми, що їх абат обміняв на бочку вина в якогось офіцера, який займався постачанням війська. Ченці носили ці капелюхи по-різному: хтось по-гангстерськи загинав криси вниз, інші, навпаки, закручували догори так, щоб утворилися жолобки, де можна було тримати сигарети. Манфреді зрештою зненавидів ці капелюхи й заборонив носити, крім як під час роботи в полі.

У наступні чотири тижні Ґільяно став таким же ченцем. На превеликий подив абата, він тяжко працював у полях і допомагав старим ченцям носити важкі кошики з фруктами та оливками до комори, де вони зберігалися. Ґільяно почувався дедалі краще й діставав від роботи задоволення, тішився можливістю показати свою силу. Його кошики наповнювалися з гіркою, але коліна в нього ніколи не тремтіли. Абат пишався ним, казав, що Турі може лишатися в монастирі скільки захоче, бо має всі якості істинно Божої людини.

У ті чотири тижні Турі Ґільяно був щасливий. Зрештою, фізично він повернувся з мерців, а в його голові плекалися мрії та дива. Йому подобалося товариство старого абата, який повністю довіряв йому, відкривши деякі таємниці монастиря. Старий вихвалявся, що все, що виробляє монастир, продається безпосередньо на чорному ринку, не проходячи урядові склади. Окрім вина: його поглинають самі ченці. Ночами тут чимало пиячать і грають в азартні ігри, навіть жінок сюди приводять, але абат заплющує на це очі.

— Часи важкі, — казав він Ґільяно. — Обіцяна небесна винагорода надто далеко, людям потрібно розважитися зараз. Господь їм пробачить.

Одного дощового дня абат показав Турі інше крило монастиря, що використовували як склад. Там було повно святих реліквій, що виготовили старі ченці. Як і всі торгівці, абат оплакував тяжкі часи.