Марио Пьюзо - Сицилієць

На кожному розі Віа Белла стояла пара карабінерів: суворі обличчя, гвинтівки й автоматичні пістолети готові до бою. Починався другий день Фести, але ця частина міста була безлюдна, на вулицях не було навіть дітей. Гектор Адоніс поставив автомобіля перед домом Ґільяно, на тротуарі. Патрульні з підозрою спостерігали за ним, аж поки він не вийшов з авто: тоді коротка фігура професора викликала на їхніх обличчях посмішки.

Двері йому відчинив Пішотта, він і провів усередину. Батьки Ґільяно чекали на кухні, на столі стояв сніданок із холодної ковбаси, хліба й кави. Марія Ломбардо була спокійна, адже її любий Аспану запевнив: син одужає. Злості в жінці було більше, ніж страху. Батько Ґільяно виглядав швидше гордим, аніж сумним: його син довів, що він чоловік, він вижив, тоді як його ворог помер.

Пішотта знову розповів усе, цього разу — з доброзичливим гумором. Про рану Ґільяно говорив як про дрібницю, зовсім побіжно згадав про те, як героїчно ніс Турі вниз до монастиря. Але Гектор Адоніс розумів, що худорлявому Пішотті мало бути дуже важко подолати три милі складного маршруту з пораненим. Ще йому спало на думку, що він надто швидко зіскочив з описання рани. Тепер Адоніс боявся найгіршого.

— Як карабінери дізналися, що йти треба сюди? — запитав він. Пішотта розповів про те, як Ґільяно віддав свої документи.

Мати Турі заголосила:

— Чому він не віддав їм сир? Чому поліз у бійку?

Батько різко перервав дружину:

— А що він мав робити? Донести на того бідолашного фермера? Так він назавжди зганьбив би своє прізвище.

Гектора Адоніса вразила суперечність цих зауваг. Він знав, що мати Ґільяно значно сильніша й пристрасніша за батька. І все одно в її словах було смирення, а от у словах її чоловіка — виклик. А Пішотта, цей хлопець, Аспану — хто міг би подумати, що він буде такий відважний, урятує товариша, доправить його до безпечного місця? А тепер так холоднокровно брехатиме батькам про рану, якої зазнав їхній син.

— Якби ж він не віддав своїх документів, — сказав батько Ґільяно. — Наші друзі присягнулися б, що він був тут, на вулицях.

— Його все одно заарештували б, — відповіла мати й заридала. — А тепер йому доведеться жити в горах.

— Треба переконатися, що абат не видасть його поліції, — мовив Гектор Адоніс.

— Не наважиться, — нетерпляче відповів йому Пішотта. — Знає, що я повішу його на його ж рясі.

Адоніс змірив хлопця довгим поглядом. У цьому юнакові чаїлася смертельна загроза. Йому подумалося, що нерозумно було так ранити его молодого чоловіка. Поліція ніколи не зрозуміє, що можна доволі безкарно образити старшого чоловіка, якого вже принизило саме життя, і він не братиме близько до серця зневагу іншого представника роду людського. Але для молоді такі образи смертельні.

Вони шукали розради в Гектора Адоніса, який уже допомагав їхньому синові раніше. Гектор мовив:

— Якщо поліція дізнається, де він, абат не матиме вибору. Він і так під підозрою в певних питаннях. Гадаю, краще буде з вашого дозволу попросити мого друга дона Кроче Мало поговорити з абатом.

Родина була здивована тим, що він знає великого дона, крім Пішотти, який обізнано посміхнувся.

— А ти що тут робиш? — різко спитав його Адоніс. — Тебе впізнають, заарештують. Вони мають твій опис.

Пішотта зневажливо відповів:

— Ті двоє вояків у штани зі страху наклали. Вони й матінок своїх не впізнали б. Та й у мене є з десяток свідків, які присягнуться, що я вчора був у Монтелепре.

Адоніс набув найповажнішого свого професорського вигляду й авторитетно сказав батькам:

— Не намагайтеся відвідати сина чи комусь розповісти, де він, навіть найближчим друзям. Поліція всюди має шпигунів та інформаторів. Аспану ходитиме до Турі вночі. Щойно той зможе рухатися, я влаштую його переселення до іншого міста, аж поки все не заспокоїться. Тоді все можна буде владнати, потрібні лише гроші, і Турі зможе повернутися додому. Не хвилюйтеся за нього, Маріє, бережіть здоров’я. А ти, Аспану, тримай мене в курсі.

Він обійняв батьків Турі. Марія Ломбардо ще плакала, коли він ішов.

Професор мав чимало всього зробити. Найважливіше — поговорити з доном Кроче й переконатися, що Турі буде в безпеці у своєму сховку. Дякувати Богу, уряд у Римі не пропонував винагороди за інформацію про вбивство поліцая, бо тоді абат продав би Турі так швидко, як одну зі своїх святих реліквій.

Турі Ґільяно непорушно лежав на ліжку. Він чув, як лікар оголосив його рану смертельною, але повірити не міг, що справді помирає. Йому здавалося, що тіло висить у повітрі без болю, без страху. Він не помре, ніколи. Турі не знав, що втрата великої кількості крові викликає ейфорію.