Марио Пьюзо - Сицилієць

— Але все вийшло, як він хотів! — з відчаєм вигукнув Натторе. — Його небіж стане лікарем, ви з ректором це ухвалили.

— Але ви — ні, — мовив Адоніс. — Ми ухвалили це, щоб урятувати ваше життя. І все одно ви тепер позначений.

Того вечора Гектор Адоніс влаштовував в одному з найкращих ресторанів Палермо вечерю для шістьох професорів, разом із доктором Натторе. До кожного з викладачів того дня навідувався «почесний гість», і кожен із них погодився змінити оцінки одному зі студентів. Доктор Натторе з жахом слухав їхні розповіді й зрештою сказав:

— З медичною школою такого бути не може, не з лікарями.

Решта втратили терпіння. Професор філософії захотів знати, чому медична практика для людства важливіша за витончений процес мислення й безсмертну святість душі. Коли вечеря закінчувалася, доктор Натторе погодився кинути Палермський університет і переїхати до Бразилії, де, як його запевняли колеги, хороший хірург міг заробити цілий статок на операціях жовчного міхура.

Тієї ночі Гектор Адоніс спав сном праведника. Однак наступного ранку йому був невідкладний дзвінок із Монтелепре. Його хрещеник Турі Ґільяно, чий розум він так плекав, чию м’якість глибоко цінив, чиє майбутнє так ретельно планував, убив поліцая.

Монтелепре було містечко із сімома тисячами жителів, занурене в долину Каммаратських гір так само глибоко, як і в бідність.

2 вересня 1943 року його мешканці готувалися до Фести, що мала розпочатися наступного дня й тривати ще три дні.

Феста була найважливіша подія року для кожного міста, більша за Великдень, чи Різдво, чи Новий рік, бучніша за святкування кінця великої війни чи дня народження великого місцевого героя. Феста присвячувалася найулюбленішому в містечку святому. То був один зі звичаїв, до яких фашистський уряд Муссоліні не наважився втрутитися і які навіть не намагався заборонити.

Щороку для організації Фести створювався «Комітет трьох» — з трійці найповажніших чоловіків міста. Вони призначали собі заступників, які збирали гроші й приносини. Кожна родина робила свій внесок згідно з тим, що мала. На додачу до цього заступники рушали на вулиці просити милостиню.

З наближенням великого дня комітет починав витрачати гроші зі спеціального фонду, зібрані за весь минулий рік. Вони наймали музикантів і клоуна. Установлювали щедрі грошові призи для кінських перегонів, які мали відбутись у наступні три дні. Наймали спеціалістів, які прикрашали церкву й міські вулички так, що похмуре, злиденне Монтелепре раптом починало скидатися на якусь середньовічну цитадель серед Поля золотої парчі. [4] Місце переговорів між Генрі VIII Англійським та ФранцискомІ Французьким 1520 року, назване так за надзвичайну пишність і розкішне прикрашення. Запрошувався ляльковий театр, торгівці їжею ставили свої лотки.

Родини Монтелепре використовували Фесту як нагоду продемонструвати своїх дочок, що сягнули шлюбного віку: купували новий одяг, дівчатам виділяли компаньйонок. Зграя повій із Палермо ставила відразу за містом свого величезного тента; полотняні стіни в червоні, білі й зелені смуги прикрашали їхні ліцензії та медичні довідки. Для проведення урочистої служби наймали знаменитого святого брата, у якого чимало років тому з’явилися стигмати. І нарешті, на третій день, вулицями міста проносили труну святого, за якою йшли всі містяни зі своїми стадами мулів, коней, свиней та віслюків; зверху на труні їхала статуя-образ святого, закидана грошима, квітами, різноманітними солодощами й великими пляшками вина в бамбукових плетінках.

То були дні слави. Байдуже, що решту року вони голодували й що на тій же площі, на якій вшановували свого святого, решту днів вони продавали власний піт землевласникам за сотню лір на день.

У перший день Фести Монтелепре Турі Ґільяно призначили до участі в ритуалі відкриття — паруванні «диво-мулиці з Монтелепре» з найбільшим і найсильнішим віслюком міста. Самиці мулів рідко народжують, ці плоди союзу кобил та віслюків вважають неплідними тваринами. Але в Монтелепре була справжня дивовижна мулиця, що два роки тому народила віслюча. Її власник погодився надати послуги тварини як внесок своєї родини в міську Фесту. А якщо знову станеться диво, то й віддати її потомство Фесті нáрік. Уся ця церемонія скидалася на сардонічну пародію.

Однак ритуальне парування було пародією лише частково. Сицилійський селянин подібний до свого мула й віслюка. Це працьовиті тварини з такою ж непохитною, похмурою вдачею, як і сам селянин. Вони так само можуть довго працювати, не ламаючись, на відміну від шляхетнішого коня, якого треба доглядати. Вони твердо стоять на ногах, можуть пробиратися гірськими терасами, не падаючи й не ламаючи ніг — не те що полум’яні жеребці чи полохливі кобили шляхетної крові. Селянин, віслюк і мул так само живуть на харчах, що можуть убити інших людей та тварин. Але найбільша подібність у тому, що до селянина, віслюка й мула треба ставитися з приязню та повагою, інакше вони стають упертими й жорстокими.