Марио Пьюзо - Сицилієць

Професор Адоніс бачив із вікна принаймні трьох місцевих ватажків, що блукали університетом у пошуках жертви. На них були сукняні кашкети й шкіряні чоботи, важкі оксамитові піджаки вони тримали в руках, бо погода досі стояла тепла. У подарунок викладачам вони несли кошики з фруктами, пляшки домашнього вина в бамбукових плетінках. Не хабарі, а ввічливий антидот до того жаху, який здіймався в грудях професорів від їхнього вигляду, бо більшість викладачів теж були сицилійці й розуміли, що це прохання, на які не можна відповісти відмовою.

Один із мафіозі, вбраний так провінційно, що цілком міг би зійти зі сцени опери «Сільська честь», саме заходив до корпусу й піднімався сходами. Гектор Адоніс із сардонічним задоволенням підготувався розіграти вже знайому комедію.

Адоніс знав цього чоловіка: він мав прізвище Бучілла, володів фермою й вівцями в містечку Партініко неподалік від Монтелепре. Вони потиснули один одному руки, Бучілла передав професорові свого кошика.

— У нас стільки фруктів, падають на землю, гниють, то я й подумав, чи не віднести трохи професорові, — сказав Бучілла.

Це був невисокий кремезний чоловік із загартованим важкою роботою тілом. Адоніс знав, що він має репутацію людини чесної й скромної, хоча цілком міг би перетворити свою владу на багатство. Цим він був схожий на старих ватажків мафії, що билися не за гроші, а за повагу та честь.

Професор з усмішкою прийняв від нього фрукти. Який сицилійський селянин дозволить чому-небудь пропасти? На кожну оливку, що падала на землю, припадала сотня дітей, і діти ті були подібні до сарани.

Бучілла зітхнув. Він був чемний, та Адоніс знав, що ця чемність за частку секунди може перетворитися на загрозу. Тож спочутливо всміхнувся, коли гість мовив:

— Яке життя безглузде. Я маю що робити на своїй землі, та коли сусід просить мене про дрібну послугу, як я можу йому відмовити? Мій батько знав його батька, мій дід — його діда. Така вже в мене натура, а може, і нещастя моє таке — я зроблю все, про що мене попросить друг. Зрештою, чи ж ми не християни?

— Ми, сицилійці, усі такі, — м’яко відповів професор. — Надто щедрі. Саме тому на півночі, у Римі, нами так безсоромно користуються.

Бучілла проникливо подивився на нього. Тут проблем не буде. Хіба ж він не чув десь, що професор був один із «друзів»? На наляканого він точно не схожий. А якщо він «друг друзів», то чому Бучілла цього не знає? Утім у «друзів» стільки рівнів. У будь-якому разі перед ним була людина, що розуміла світ, у якому він живе.

— Я прийшов попросити про послугу, — сказав Бучілла. — Як один сицилієць іншого. Син мого сусіда цього року провалився на іспитах. Ви його завалили. Так сусід каже. Але коли я почув ваше ім’я, то сказав йому: «Що? Синьйор Адоніс? Та в цього чоловіка найбільше у світі серце. Він ніколи не скоїв би такого недоброго вчинку, якби знав усі подробиці. Ніколи». І той зі сльозами просив мене розповісти вам усю історію й з усією шанобливістю благати змінити йому оцінку, щоб хлопець міг вийти у світ і заробити собі на хліб.

Гектора Адоніса не омиляла така ввічливість. Знову ж таки, це було як у шанованих ним англійців: можна кілька днів насолоджуватися їхніми словами й тільки тоді зрозуміти, що тебе смертельно образили. Стосовно англійців то був усього лиш мовний зворот, однак якщо відмовити синьйорові Бучіллі, можна темної ночі отримати кулю з лупари. [3] Обріз мисливської рушниці, який спочатку використовували сицилійські пастухи для захисту від вовків (вовк сицилійським діалектом —lupu), а згодом він став поширеною зброєю мафії. Професор ввічливо скуштував оливок та ягід із кошика.

— О, ми ж не можемо дозволити юнакові голодувати в цьому жорстокому світі, — мовив він. — Як його звати?

Коли Бучілла назвав прізвище, професор дістав із шухляди журнал, погортав його, хоча, звісно ж, прізвище впізнав.

Студент-невдаха був неотесаний йолоп, тюхтій; ще більша тварина, ніж вівці з ферми Бучілли. То був лінивий бабій і хвалько, безнадійно безграмотний, нездатний розрізнити «Іліаду» та романи Верґи. Попри це, Гектор Адоніс солодко всміхнувся Бучіллі й з подивом сказав:

— Так, він мав проблеми з одним іспитом, але це легко владнати. Нехай навідається до мене, я позаймаюся з ним у цій кімнаті, а тоді проведу ще один іспит. Другої невдачі не буде.

Вони потиснули один одному руки, і гість пішов. «Завів іще одного приятеля», — подумав Гектор. Для чого всі ці молоді бездарі отримували університетські дипломи, яких вони не заслуговували? В Італії 1943 року ними можна було хіба що підтерти їхні пещені зади, перш ніж знову повернутися до посереднього життя.