Марио Пьюзо - Сицилієць

Колона полковника Луки дісталася до Монтелепре менш ніж за годину. Нападів не було — така демонстрація сили для бандитів зайва. Але на полковника чекало розчарування.

Інспектор Веларді, побачивши тіло в шпиталі бараків Беллампо, сказав, що це не може бути Ґільяно. Куля, від якої загинув чоловік, спотворила його, але не аж так, щоб зробити невпізнаваним для інспектора. Інших містян змусили оглянути тіло, і вони всі погодилися, що це не Ґільяно. Зрештою, то справді була пастка: певно, Ґільяно сподівався, що полковник помчить туди з невеликим супроводом, відкритий для засідки. Полковник Лука наказав ужити всіх застережних заходів, однак поспішав повернутися до Палермо, до свого штабу: хотів особисто доповісти Римові, що сталося того дня, щоб фальшива доповідь про смерть Ґільяно не розійшлася далі. Переконавшись, що все його військо на місці, тож на зворотному шляху на нього не чекатиме засідка, він сів в один зі швидких розвідувальних джипів у голові колони. Інспектор Веларді поїхав із ним.

Поспішність полковника врятувала життя їм обом. Коли колона наближалася до Палермо, пролунав страшний вибух. Куленепробивне авто, у якому мав сидіти полковник, підлетіло на десяток футів у повітря й розсипалося пломінкими уламками по гірських схилах. У транспортері, що їхав поряд із ним, восьмеро з тридцяти солдатів загинули й ще п’ятнадцятеро були поранені. Двох офіцерів у самому авто розірвало на шматки.

Коли полковник Лука зателефонував міністрові Трецці з поганими новинами, він одразу ж попросив відправити на Сицилію три тисячі вояків запасу, які чекали на материку.

Дон Кроче знав, що такі вилазки триватимуть, доки батьки Ґільяно лишатимуться за ґратами, тож він улаштував їх звільнення.

Однак введення додаткових сил відмінити він не міг, тож Монтелепре й найближчі райони скоро окупували дві тисячі солдатів, і ще три тисячі обшукували гори. Сімсот жителів Монтелепре та провінції Палермо опинилися за ґратами, чекаючи допиту від полковника, якому уряд християн-демократів у Римі надав особливі повноваження. Була запроваджена комендантська година, яка починалася на заході сонця й закінчувалася із світанком — містяни опинялись у пастці власних будинків, а подорожніх без спеціальних перепусток кидали у в’язницю. У провінції запанував терор.

Дон Кроче з неспокоєм спостерігав, як усе обертається проти Ґільяно.

До приходу армії Луки, коли Ґільяно міг коли завгодно бувати в Монтелепре, він часто бачився з Джустіною Феррою. Іноді вона приходила до дому Ґільяно з дорученням чи по гроші, які він давав її батькам. Турі не помічав, як вона росте, стає привабливою молодою жінкою, аж поки одного дня не побачив її в Палермо з батьками. Вони їздили в місто по прикраси до Фести, яких у маленькому Монтелепре не було. Ґільяно ж зі своїми людьми приїхав по запаси.

Він не бачив дівчини вже з півроку, за цей час вона стала стрункішою й вищою — висока як на сицилійку, довгі ноги в новеньких черевичках на високих підборах ступали непевно. Джустіні було всього лише шістнадцять, але на субтропічній сицилійській землі її обличчя й тіло швидко розквітнули, і фізично вона була цілком зріла жінка. Корону зібраного нагорі смолисто-чорного волосся тримали три гребінці, схожі на самоцвіти; зачіска відкривала шию — довгу й золотаву, наче в єгиптянок на вазах. Величезні очі дивилися запитально, вуста були чуттєві, утім тільки вони видавали її юність. На дівчині була біла сукня з червоною стрічкою попереду.

Джустіна була така мила, що Ґільяно довго не міг відвести від неї очей. Він сидів за столиком у відкритій каварні в оточенні своїх людей, а вона йшла повз нього в супроводі матері й батька. Вони помітили його. Обличчя батька Джустіни лишилося незворушним, нічим не видавши знайомства. Мати швидко глянула вбік. Тільки дівчина подивилася на нього. Вона була достатньо сицилійка для того, щоб не привітатися, але подивилася йому просто в очі, й він помітив, як затремтіли її вуста, приховуючи усмішку. На цій сонячній вулиці вона сама випромінювала мерехтливе сяйво чуттєвої сицилійської краси, що так рано розквітає. Ставши вигнанцем, Ґільяно зневірився в любові, він вбачав у ній підкорення, що містить сім’я фатальної зради, однак тієї миті відчув те, чого не знав раніше: прагнення стати на коліна перед іншою людиною й добровільно віддатися в невластиве йому рабство. Любові він у цьому не впізнав.

За місяць Ґільяно збагнув, що не може викинути з голови образ Джустіни Ферри на залитій сонцем вулиці Палермо. Він припустив, що це не більше, ніж потяг плоті, що йому бракує пристрасних ночей із Ла Венерою. Однак зловив себе на тому, що мріє не тільки кохатися з Джустіною, але й гуляти з нею в горах, показувати їй свої печери, повні квітів вузькі долини, готувати для неї на відкритому вогні табору. У будинку матері він досі зберігав свою гітару й тепер мріяв зіграти на ній для Джустіни. Він показав би їй вірші, які писав у ці роки, і деякі з них публікували сицилійські газети. Навіть думав, чи не пробратися йому в Монтелепре й не навідатися до неї, попри дві тисячі солдатів спецзагону полковника Луки. На цьому місці Турі отямився й усвідомив, що в його душі відбувається дещо небезпечне.