Вона зміряла мене скептичним поглядом. Я не думаю, що то був один із дарвінівських шести універсальних виразів обличчя, але я знав, що вона мала на увазі.
— Ти… ти віддав усі свої гроші вдові чоловіка, який намірявся когось убити ?
Я вже й без того второпав, наскільки безглуздо я діяв, віддаючи гроші чужій вдові, хоча таки залишив собі дещо від неї. Та коли Коріна так висловилась, мій вчинок став видаватись геть ідіотським.
— То кого ж він намірявся вбити?
— Не пам’ятаю, — сказав я.
Вона подивилася на мене.
— Улаве, знаєш, що?
Я не знав, що.
Вона поклала руку мені на щоку.
— Ти справді абсолютно винятковий.
Її погляд блукав моїм обличчям, вивчаючи його сантиметр по сантиметру, поглинаючи його. Я знаю, що це така мить, коли люди начебто здатні читати думки одне одного, розуміти одне одного без слів. Можливо, це правда. Це може пояснюватись моєю дизлексією. Моя мама казала, що я схильний впадати в надмірний песимізм. Можливо, це теж правда. У будь-якому разі, я був приємно здивований, коли Коріна Гофман пригорнулась до мене і поцілувала.
Ми займались коханням. Я вживаю цей романтичний, цнотливий евфемізм замість більш прямого, більш технічного вислову не з делікатності, тому що він точніше змальовує те, що між нами відбулось. Її губи були поряд з моїм вухом, її дихання збуджувало мене. Я тримав її дуже тендітно, як одну з тих висушених квіточок, що іноді знаходив між сторінок бібліотечної книжки — таких ніжних і крихких, що вони розсипалися під моїми пальцями, варто було їх торкнутися. Я боявся, що вона зникне. Час від часу я зводився на руках, щоб переконатися, що вона справді зі мною, що це не ілюзія, не сон. Я погладжував її легко, обережно, як пір’їнку, щоб не втомити її. Я завмер на мить, перш ніж увійти в неї. Вона подивилася на мене з подивом — вона не могла знати, що я чекаю правильну мить. А тоді вона настала, та мить, момент злиття, щось, що могло б уявлятись тривіальним, як на колишнього сутенера, але насправді настільки переповнило почуттям, що мені перехопило горло. Вона застогнала низько і протяжно, коли я занурювався неймовірно повільно і ніжно, шепочучи їй на вушко якісь лагідні нісенітниці. Я помічав її нетерпіння, але я хотів, щоб це сталося саме так, щоб це сталось по-особливому. Тому я взяв її в розміреному темпі, жорстко зберігаючи самоконтроль. Але її стегна почали ходити піді мною, як швидкі морські хвилі, а її біла шкіра мерехтіла в темряві. Мені здавалося, я тримаю в обіймах місячне сяйво. Так само м’яке. Так само неймовірне.
— Залишайся зі мною, коханий, — пристрасно видихала вона мені на вухо. — Залишайся зі мною, мій коханий, коханий Улаве.
Я курив. Вона спала. Снігопад припинився. Вітер, що грав жалобні мелодії у водостічних ринвах, склав свої інструменти. Єдиним звуком, що лунав зараз у кімнаті, було її дихання. Я слухав і слухав. Нічого.
Все було саме так, як мені мріялось. І не вірилося, що так може бути. Я втомився, і мені слід було поспати. Але я був такий щасливий, що не хотів спати. Бо коли я засинаю, цей світ — цей світ, про який я ніколи досі особливо не дбав, — він на якийсь час припиняв існувати. А за Г’юмом, [21] Девід Г'юм (David Hume) — шотландський історик, філософ, економіст, дипломат і есеїст XVIII ст. відомий своїм радикальним скептицизмом і емпіризмом.
той факт, що досі я прокидався щоранку в тому самому тілі і в тому самому світі, де все відбулося, — це ще не гарантія, що так само знову трапиться завтра вранці. Вперше у своєму житті я відчував, що, заплющивши очі, відчуватиму щастя.
Отож я й далі прислухався. Чатував над тим, що я мав. Не було жодних звуків, яких не мало б там бути. Але я однаково прислухався.
Моя мати була слабкою людиною. Тому вона змушена була миритися з таким, чого не змогла б витерпіти навіть найсильніша особа.
Наприклад, вона ніколи не могла сказати «ні» моєму виродкові-батьку. А це означало, що вона мала терпіти більші побиття, ніж іншій вистачило б на засудження кривдника до тюремного терміну за побутове насильство і сексуальні зловживання. Він особливо полюбляв душити її за горло. Я ніколи не забуду маминого розпачливого ревіння у спальні щоразу, коли мій батько відпускав її, даючи віддихатись настільки, щоб він міг знову і знову її душити. Вона була занадто слабка, щоб сказати «ні» спиртному, й отрути, яку вона споживала, було б достатньо, щоб звалити вола чи слона, хоча сама вона була тільки маленькою жіночкою. І вона була занадто слабка, щоб відмовляти в чомусь мені: вона давала мені все, чого я бажав, навіть коли насправді вона сама потребувала того, що віддавала мені.
Читать дальше