Ю Несбё - Кров на снігу

Тоді голка програвача ковзнула до середини платівки, звукознімач піднявся і повернувся назад, а вінілова платівка, дедалі повільніше обертаючись, зрештою зупинилась.

Я ковтнув. Мені кортіло піднести руку і покласти їй на оголену шкіру між плечем і шиєю. Але мене трусило. Не саму лише руку, а мене всього, наче у мене якась лихоманка.

— Улаве, ти… — прихилилась до мене Коріна.

Я не міг визначити, чи ті запаморочливі пахощі були в основному від парфумів, чи то в основному був її власний запах. Я змушений був розтулити рота, щоб вдихнути більше повітря. Вона взяла книжку з журнального столика переді мною.

— Ти не міг би трохи почитати мені вголос? Що-небудь про кохання…

— Я б… охоче… — почав я.

— То почитай, — сказала вона, підібгавши ноги і зручніше вмощуючись на дивані, й поклала руку мені на плече. — Я люблю кохання.

— …але я не можу.

— Звісно ж, ти можеш! — засміялась вона, кладучи розгорнуту книжку мені на коліна. — Не соромся, Улаве, читай! Тут тільки я з тобою…

— У мене дизлексія.

Моя різка заява ошелешила її, і вона вражено закліпала очима, наче я дав їй ляпаса. Чорт, я навіть сам сторопів.

— Вибач, Улаве, але… ти ж казав… мені видалось…

Вона замовкла, і запала тиша. Я пошкодував, що платівка більше не грає. Я заплющив очі.

— Я читаю, — сказав я.

— Читаєш?

— Так.

— Але як ти читаєш, якщо ти не можеш… не бачиш слів?

— Я їх бачу. Але іноді я бачу їх неправильно. І тоді я маю подивитись на них знову.

Я розплющив очі. Її рука досі лежала на моєму плечі.

— А звідки… як ти знаєш, що бачиш їх неправильно?

— Головним чином тому, що літери не утворюють слова, які мали б який-небудь сенс. Але часом я просто бачу геть інше слово і не усвідомлюю своєї помилки, аж поки зрозумію це набагато пізніше. Іноді історія, яка утворюється в моїй голові, цілковито відмінна. Таким чином, я кінець кінцем начебто отримую дві історії за ціною однієї.

Вона розсміялася. Голосним іскристим сміхом. Її очі мерехтіли у напівтемряві. Я теж засміявся. Не вперше я зізнався комусь, що у мене дизлексія. Але вперше ця особа стала розпитувати мене далі. І вперше я намагався пояснити це комусь, хто не був моєю мамою або вчителькою. Її рука зісковзнула з мого плеча. Якось непомітно. Я чекав на це. Вона вислизає і віддаляється від мене. Але, натомість, її долоня ковзнула в мою. І стиснула її.

— Ти справді кумедний, Улаве. І добрий.

Сніг почав налипати на нижню частину віконного скла. Сніжинки чіплялися одна до одної. Як ланки в кольчузі.

— То перекажи мені своїми словами, — попросила вона. — Перекажи мені історію кохання з цієї книжки.

— Гаразд, — сказав я і подивився на книжку в себе на колінах.

Вона була розгорнута на сторінці, де Жан Вальжан намагається допомогти нещасній, приреченій розпусниці. Я передумав. І переповів їй, натомість, про Козетту і Маріуса. І про Епонін, юну дівчину, виховану в злочинному світі і безнадійно закохану в Маріуса, яка, зрештою, жертвує своїм життям заради кохання. І про кохання інших персонажів. Я переповів історію знову — цього разу, не випускаючи жодних подробиць.

— Ох, як чудово!.. — вигукнула Коріна, коли я закінчив.

— Так, сказав я. — Епоніна це…

— …що Козетта і Маріус, врешті-решт, залишились разом.

Я кивнув.

Коріна стиснула мою долоню. Вона не відпускала її весь цей час.

— Розкажи мені про Рибалку.

— Він бізнесмен, — знизав я плечима.

— Даніель каже: він убивця.

— Це теж є.

— Що станеться, коли Даніель помре?

— Тоді тобі не буде кого боятися. Рибалка не бажає тобі зла.

— Я маю на увазі, чи означає це, що Рибалка заволодіє всім наркобізнесом?

— Гадаю, так, — він не має інших конкурентів. Якщо тільки ти не думаєш, що?..

Я силувано всміхнувся до неї. Вона голосно розсміялась і грайливо штовхнула мене в плече. Хто б міг подумати, що в глибині душі я такий успішний комік?

— Чому б нам просто не втекти? — запитала вона. — Ми з тобою гарно ладнаємо, ти і я. Я могла б куховарити, а ти міг би…

Друга частина пропозиції залишилась висіти в повітрі, як недобудований міст.

— Я був би щасливий втекти з тобою, Коріно, але я не маю ні шеляга за душею.

— Ні? Даніель завжди казав, що гарно платить своїм людям. Відданість, казав він, треба купувати.

— Я все витратив.

— На що? — кивнула вона повз мене, маючи на увазі, що ні квартира, ні те, що в ній, не могло коштувати аж надто багато.

Я знову знизав плечима.

— Вдова залишилася з чотирма дітьми. І саме я зробив її вдовою. Тож я… У мене стався момент слабкості, і я поклав у конверт ту суму, яку її чоловікові обіцяли за те, щоб декого впорати. І виявилося, то було все, що я мав. Я не знав, що Рибалка так добре платить.