Леонід Кононович - Я, зомбі

Жорстке, вугласте лице, перекреслене прямокутником стрічки, було бліде мов крейда.

— Завтра… — прошепотів він. І облизнув пересохлі губи. — Завтра, коло стадіону… о шістнадцятій нульнуль!..

— … збрехав, чортів пес!

— Хтозна!.. — буркнув Мурат, опускаючи бінокля. І замислено потер перенісся. — Хтозна…

Я стенув плечима й одвернувся. Ми стояли на горішніх трибунах стадіону. З висоти цієї чаші як на долоні видно було майдан, котрий нагадував розтривожене муравлисько.

— Врешті могли й одмінить, — сказав я. — Той візит їх таки добряче розколошкав… а тут ще й оперативника чорти вхопили!..

Мурат похитав головою. Тоді притулив бінокля до очей і знову став оглядати площу. Вона аж цвіла знаменами й транспарантами — правда, знамена були пурпурного кольору, рідше червоного з голубим, а синьожовтої барви не було геть.

— Ні, — обізвався Мурат, підкручуючи коліщата бінокля. І трохи помовчав, певне, вловивши щось у фокус. — Ні, для них це оказія, котра більш не повториться. — Він повів біноклем убік. — Ага… а от і наші під'їхали! Ну, люду досить…

— Не втямлю, — озвавсь я, скоса бликаючи на Мурата. — Не втямлю я цього задуму. Чому вони обрали цей комуністичний мітинг? Слухай, у тебе є якісь здогади?

Мурат замислено зважив на долоні бінокля.

— Думаю, це провокація. — Він дивився на мене, але впритул не бачив. — От тільки не знаю, як її проведуть…

Я зробив розумне обличчя й, не знаючи, що б його зробити іще, знову підняв бінокль і став розглядати площу.

— А їхні люди стягуються!.. — од передчуття близької сутички в мене аж руки засвербіли. — Та й до чортової ж мами їх сьогодні! Диви, — я навів фокус чіткіш, — машина з відеокамерою… скажи лишень!..

— Де? — зацікавився Мурат. — А… тактак! І навіть не одна… гм, значить, щось таки готується! — Його обличчя спохмурніло. — Треба когось послати, щоб задавив ці камери… не вистачає тільки, щоб ми засвітились!..

Він трохи подумав, кусаючи губу. Тоді добув рацію і тричі з різними проміжками послав умовлений сигнал. Відкрито перемовлятися не було сенсу — більше ніж певно, що на всіх діапазонах ішло прослуховування.

За кілька секунд рація уривчасто задзуміла.

— Спускаємося! — буркнув Мурат. — Всі на місцях. Малевича не видно. Ну, та він і буде нескоро…

Ми збігли вниз і через хвіртку в ґратчастій огорожі вийшли на майдан. Людей було небагацько. Натренованим зором я вихопив з юрми жменю фанатиків, котрі стовпилися довкруг автобуса з гучномовцями, — решта ж були собі просто роззяви, котрі од нічого робити тинялися майданом, та ще сотні зо три забитих і якихось аж сонних робітників, яких нагнали сюди за рознарядкою з райкому. Що й казати — мітинги давно вже набили усім оскому! Харчів у крамницях не більшало, власті робили що в голову збреде й ні з ким не рахувалися, хто не дурний, то спішив урвати й собі який шмат од цього безчасся, а на зборищах, як демократичних, так і партійного штибу, все лунали якісь незрозумілі фрази й готових рецептів не давав ніхто.

— … Деструктивні елементи, які ставлять собі за мету розвалити наш спільний дім — Союз Радянських Соціалістичних Республік! Не допустимо цього, товариші! Сепаратистські угруповання — такі, як Рух, УРП, а надто ж Міжпартійна Асамблея та Українська національна партія — повинні дістати належну оцінку не лише всієї прогресивної громадськості світу, не лише трудящих України, але й органів прокуратури та суду! В якій іще державі, скажіть на милість, її власті допустили б таке відверте шельмування президента, підрив офіційної ідеології й територіальної цілісності самої держави? Я, ткаля-багатоверстатниця, мати чотирьох дітей, хочу сказати своє рішуче «ні» націоналістичним покидькам, котрі намагаються повернути назад колесо історії, відновивши в нашому суспільстві капіталістичний лад. Дарма стараєтеся, панове! — нічого не вийде з ваших потуг, щедро фінансованих доларами західних розвідувальних центрів…

А нех йому!.. — скривився я, мов середа на п'ятницю, безпорадно роззираючись навкруги… Пустили якусь дурепу до мікрофона!.. Мене аж нудить почало. Господи, стільки вже чув я на своєму віку цих фраз, — то жорстоких і безпощадних, як сталь, то по-газетному ділових, найбільше ж отаких… довжелезних, ідіотськи самовпевнених і напханих убогими штампованими розумуваннями! Не знаю, як кому, а мені ті словеса свого часу просто вивертали мізки. Не можна слухать оцю балаканину — й зоставатись при своєму розумі. Дивно, що люди чомусь не помічали цього. Певне, їм було достатньо, що в магазинах можна купить сякоготакого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів. Мислячи такими звироднілими й безсенсовими схемами, як «держава», «хліб», «материнство», вони не бачили, що життя в цій державі все більше й більше перетворюється в зґвалтування, причому, зґвалтування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається. А от як хочеш протистояти йому — тебе починають бити. Спочатку дають понюхати кулака, затягнувши у якусь затишну кімнатку, а як знов берешся за своє — б'ють чоботом у живіт. Або кидають за дроти. Я заплющив очі, й переді мною знову, фізично зримо й відчутно, постало: кабінет з панелями карельської берези, селектор і зелена панцерна шафа у кутку… «Органы кагебе уже вас предупреждааали!.. — кричав мені пацюкуватий драб у цивільному, і щоки його тряслися. — Вас уже вышвырнули из университета за антисоветскую деятельность!..» — «Стій, дядьку… стій! — не церемонячись, урвав я його. — Ти… того… бреши та не забріхуйся, справді! Мене виключили за бійку, а не…» — «Я сказал: за антисоветскую деятельность! — гаркнув пацюкуватий. Тоді відкинувся на спинку крісла й став свердлить мене очима. — Хорошо, — сказав він за хвилину. — Давайте поговорим откровенно. В самом деле… — Роздратування все ще не покидало його. — Вот, например, стихотворение… вы переписали его своей рукой, верно?» Я кивнув. Це був вірш про дядька, котрий там щось поцупив на колгоспному полі, й мені сподобалися в нім слова про те, що не дядька треба в тюрму садити, а якраз навпаки — начальників, причому що вищого рангу, то краще. Оце так, думав я, переписуючи того вірша. Оце добре… так їм, гадам, і треба! «И что здесь можно найти… прямо удивляюсь!.. — похитав головою пацюкуватий. — Ну, украл какойнибудь его родственник мешок этих… как бишь… мешок буряков!.. Ну, а он тогда взял да и написал этот стих!» Я засміявся, не приховуючи зневаги. Пацюкуватий подивився на мене із здивуванням: «Вы не согласны? Так давайте дискутировать… пожалуйста… давайте будем с вами дискутировать, и я вам докажу, что вся эта ваша антисоветская деятельность… не что иное как чушь!» — «Давайте, — погодивсь я. Мені було легко як ніколи в житті. Так чи інак, а сидіти доведеться… то що тут з ними чикатися?! — Ми зробимо так, — почав я, — ви напишете статтю… про ету антісовєцкую дєятєльность і все таке… і я напишу статтю… свою, про свою власну антирадянську діяльність… і ці обидві статті ми надрукуємо в газеті… ну, скажімо, «Радянська Україна»… згодні?»