Леонід Кононович - Я, зомбі

Я стояв і мовчки дивився на того лобура. Я міг забить його на місці. Я просто задавив би його голими руками. Господь не обділив мене здоров'ям, — і цей упиряка був би мертвим ще до того, як щось утямив би. Ці люди визнавали тільки насильство. Вони були пильні, непримиренні й підлі, — й спинити їх могла тільки куля калібру 7,62 або добре тренований кулак. Ну, та час вирваних язиків, розпоротих животів, бойових сотень під кривавочорними знаменами, партквитків, забитих у горлянки, — час той минув, на вулицях висіли ідіотські гасла, безмозкі юрми з радісним ревом перли на демонстрації, — ну а хто був невдоволений… що ж, тим затикали рота в отакихот підвальних кімнатках…

А далі пішлопоїхало, як з гори… а певно: з ними тільки зв'яжися — до самої смерті будуть ходити, як тінь, винюхуючи кожен слід… звісно, аби чоловік був підходящий, а справа знайдеться!.. Той чоловічок чи щось хтів заробить на цьому, а може, влип у якусь халепу, як муха в лайно, — а скоріш за все просто сидів собі, дивився телевізор, а тоді й думає — ану ж бо дай напишу!.. Взяв та й награмуцькав: «Както ко мне зашел рабочий нашего завода… гражданин такойто, год рождения такойто, проживающий по адресу… так называемые труды отщепенца советского народа и власовца Солженицына, которого наше родное правительство, поняв просьбы трудящихся… а также стихи о какомто дурацком дядьке… что это галиматья и фанатизм, и посоветовал заняться пополнением своего общеобразовательного уровня, а особенно сделал упор на трудах Маркса, Ленина и Клары Цеткин… но он не внял, о чем довожу… ведь рабочието развесили уши и слушают… Да в конце концов разве нельзя как-то изолировать этого подонка от нашего советского народа?..» І що я йому зробив, подумати тільки! Не сварилися ж, горілку пили разом, — ба, навіть приятелем якимось був, не так собі! А напередодні прийшов ще й цілий ешелон піску. Це були перші місяці по тому, як мене вигнали з університету, і всеньке тіло боліло, наче по ньому трактор гарцював. «Вставай, — вимогливо сказав він, торсаючи мене за плече. — Вставай — они все знают, они — из Комитета!» Я насилу підняв голову. Надовкіл усе було як в тумані. «Якого ще хріна», — буркнув я, витріщивши очі на двох драбів у зелених картатих штанах і в піджаках, що їх носять хіба що слюсарі та ще дядьки в селі… А тоді хтось із них твердо й нахраписто ступив крок уперед й тицьнув мені під носа книжечку…

Таксист мовчав, понуривши голову. Мурат нетерпляче глянув на мене. Барабаш переступив з ноги на ногу, облизнувся, — вочевидячки, угадуючи подальший хід подій.

Але я все зволікав і зволікав і нізащо не хотів преходить до наступного етапу, — як умирати, ото так не хотів.

— Мене дивує ваша затятість, — озвавсь я, почекавши ще трохи. — Послухайте, ви ж нормальна людина… оперативник врешті решт! Вам знайомий такий препарат, як, скажімо, новодексокаїн, га? Бачу… бачу, що ні… А вводиться він елементарно: поза очне яблуко, просто в мозок довгою голкою… після чого навіть ваш легендарний Штірліц стане балакучий, мов перекупка…. й мало того! — я підняв пальця вгору, — …чоловік після цього уколу стає назавжди пацієнтом психіатричної лікарні… словом, на ньому можна ставити хрест. Так що пропозиція зостається в силі. Що скажете ви?

Я глянув на годинника й став чекати. Стрілка хутко бігала по колу, відлічуючи секунди. Їх меншало й меншало, і я відчував, як разом з ними зникає моє терпіння.

Мурат поворухнувся. Я скоса глянув на нього — й раптом, на превелике своє здивування, утямив, що він теж не знає що робити!

— Знаєте, — замислено сказав я, розглядаючи таксиста. — ми теж люди. Але ми на роботі. Це така ж робота, як і в вас, і вона так само знімає з нас відповідальність. Перед законом. Перед совістю. Невже ви сумніваєтеся, що ми можемо вдатися до цих прийомів… послухайте? — Він мовчав, і тільки горлянка його конвульсивно смикалася та лице набрало якоїсь суконної барви. — Ну що ж, коли так… — я стенув плечима, — …коли так, то будем переходить до діла…

— Я… я згоден, — хрипко сказав таксист.

Суконна барва стала сходити з його лиця, але натомість воно вкрилося потом, заблищало, залисніло, мов би змащене оливою; піт виступив у нього під пахвами, на грудях, і за мент одяг на ньому став мокрий хоч викручуй. Господи, мені ще ніколи не доводилося такого бачити!

— Так… так би й одразу!.. — сказав я, одводячи погляд. І водночас відчув полегшення: хтозна, що зоставалося б робити, якби він затявся до кінця… — Ви… — жорстко почав я, припалюючи сигару, яка вже устигла погаснуть, — … ви — один з організаторів убивства менеджера кооперативного об'єднання «Мурена» Євгена Малевича. Запитання: чому ваше відомство прийняло рішення ліквідувать цю людину?