Леонід Кононович - Я, зомбі

І тут мене як громом ударило — переді мною стояв Малевичмолодший!

Я став наче укопаний — і так стояв, одкривши рота й дивлячись на людину, котру знав лише з фотографій. Певне, це й було моєю помилкою в тій ситуації, бо дівчина часу не гаяла — звісно, з таким твердим поглядом! Так само стискаючи того сердегу за плече, вона тицьнула в якусь кнопку коло дверей — і наступної миті попід стелею спалахнули матові кулі, заливаючи усе надовкіл нестерпно сліпучим сяєвом, а в коридорі тривожно загарчали дзвінки. Сливе у той мент розчахнулися бокові двері, й звідти визирнув санітар — у білому халаті наопашки і з такою мармизою, хоч цуценят бий. Він теж усе втямив, бо вискочив у коридор і, професійно згрібши мене за руку, став вивертати її назад; однак я, зігнувшись удвоє, перекинув його через плече й вгатив об підлогу. Дім аж задвигтів. В сусідньому коридорі почулося тупотіння багатьох ніг. Я відштовхнув дівчину, котра заступала мені дорогу, й зробив крок уперед, і тоді двері з матовими шибами розчинилися, причому відразу обидві стулки, й до коридора вдерлося десятка з півтора отих горлорізів у плямистих комбінезонах. Я зібгався в клубок, готуючись гідно зустріти їх, й на якийсь мент згубив ту дівчину з очей, і, напевне, це була друга моя помилка, — коли та ніжна істота знову потрапила в поле зору, то я ледве встиг зафіксувать: все ще тримаючи того сердегу за плече, вона робить раптовий крок уперед — а тоді було тільки мигтіння накрохмаленого рукава, сіре лице Малевичамолодшого, котре майнуло переді мною, й таке враження, наче тебе загилили по шиї замашним дубовим кийком…

Я розплющив очі. Я геть нічого не тямив. Сутінь, переснована різкими стягами світла, примарна вечорова сутінь, котру вибухами розривали оранжеві сполохи ліхтарів, плавала мені увіччю. Я сіпнувся ще раз. Тоді став потроху доходить до тями. Відчув: мене везуть в машині. У мізках світало все більше й більше, аж я утямив, що лежу долі й у живіт мені впираються чиїсь грубі черевики.

— …Чепе… чепе, черт возьми! — казав хтось на передньому сидінні. — Попадёт нам, да еще как. И откуда он взялся…

— Без паники, лейтенант! — озвавсь наді мною владний, жорстокий голос. — Этот парень из разведки… Это же добыча — они давно суют нос в наши дела! Отвезём его на хату, а оттуда ему уже не выйти…

— Кстати, — сполошилися на передньому сидінні, — этот козёл еще не оклемался случайно?

Другий зарізяка пхнув мене черевиком, тоді пхнув ще раз, а тоді добув ліхтарика й посвітив увіч.

— Нет… вроде нет… а бычара здоровущий, посмотри-ка! Хорошо его эта, как ее…

— Уделала парня! — заіржав лейтенант. — Он, наверное, и не ждал… Даа, колдун набрал себе людей… Она, говорят, то ли в Афгане работала, то ли из спецназа…

Своя своїх не познаша, з гіркотою подумав я. Афганець афганця… Та це ж останнє западло! А дєвочка тренована… Я й не ждав, це таки правда… Ну, та це ми поправимо! Я знову напнув м'язи й міліметр за міліметром став зсовувать пута вниз. Хіба ж ви фахівці, думав я, пантруючи за тими зарізяками з-під опущених повік. Невже ви ще й досі не втямили, що чоловік — це така худобина, котра звідусіль виплутається… і з будьякої халепи вийде переможцем. Хоч би ноги зв'язали, чи що… Добре, що й не зв'язали, а то мені не так зручно було б провалювати вам черепи, цапи ви смердючі!..

В очі вдарив сніп яскравого світла. Я закляк, міркуючи, де б це ми могли проїжджати. Либонь, це кінотеатр… Ага, а от і універмаг… Вірно, значить, машина виїхала до центру. Чудово, подумав я… чудово, нормальний хід! Швидше за все, мене хочуть одвезти в штабквартиру…

— Что за хреновина?! — поспитався драб, котрий сидів на передньому сидінні. І нахилився вперед, вдивляючись через лобове шкло. Десь попереду наростало скандування тисяч голосів:

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

— Дорога… дорога перекрыта! Ах, падлы… — вилаявся лейтенант. — Давай назад… быстрее, черт подери!..

— Руховцы, что ли? — поспитався другий, нахиляючись ще нижче (його черевики так надавили на ребра, що в мене мало тельбухи не повилазили). — Ну, скоты, посмотри, а?.. Вот Горбатый, сволочь, наделал!.. Да введи сейчас войска, да пересажай зачинщиков, да наведи порядок — никаких Рухов больше и в помине не будет! Да ведь страна гибнет, страна… больно ж смотреть на это! Гля, омоновцы! — Він раптом стривожився. — Э, да там и сзади драка…

— Фашисти! Фашисти! Фашисти! — гучало ревіння юрми. Стали чутися зойки і дзенькіт розбитого скла.

— Не успеем! — застогнав другий. — Вот дьявол… в самый разгар попали… Давай влево… влево давай, едрена вошь, туда, к тротуару… туда, где омоновцы, быстро!