Леонід Кононович - Я, зомбі

Я підвівся й глянув на нього з висоти свого несусвітного зросту. Мене душила лють. «Хочу спитати лише одне, — прогримів мій голос під склепінням зали, — я маю право на свободу розвитку… маю чи ні, скажіть?!» Наївна фраза… Наївна та й примітивна до того ж, але що за переполох вона викликала! Як згадаєш, то аж серце радіє. Тоді, правда, не раділо, і ніякої втіхи я тоді взагалі не мав. Другого дня мене потягли до декана. Потім був виклик на факультетське бюро, а за тиждень — комсомольські збори. «То тобі потрібна свобода?! — питався з трибуни спортивний молодик. — Якої ж свободи ти хочеш? Може, вітрини бить у магазинах? Може, перехожих грабувать у темних завулках? А може, отуди йти… — він махнув рукою у бік парку Шевченка, — …отуди, до пам'ятника, справляти шабаш із націоналістичними покидьками?!» Правда, всіх переплюнув секретар партбюро, Петро Петрович, — факультетський оратор з вогнистим поглядом і шапкою розпатланого волосся на голові. «За часів моєї молодості, — замислено почав він, — був такий лозунг: “Коли ворог не здається — його знищують”! В складну епоху ми живемо, товариші, складну й напружену — епоху ідеологічних битв…»

Коридор скінчився. Я звернув у тупик і завмер. Переді мною була справжнісінька брама — грубезна, оббита пластиком і, що найцікавіше, з секретним цифровим замком.

Я озирнувся. Під склепінням єзуїтського колегіуму зависла стерильна тиша. Не видно було ані лялечки, однак єство моє аж дригоніло, аж корчилося од близької присутності небезпеки, — сигнал був уже не комариним пищанням, а простотаки гучав у вухах, неначе могутній поклик сурми.

Я ковтнув слину. Тут, за цими дверима, щось має бути. І послали мене сюди, аби я добув інформацію: що саме діється в цьому кублі і чому од цього вмирають люди… отот, добувать інформацію, подумав я, а не піклуватися за свою шкуру! Я нагнувся й, раз по раз кидаючи погляд через плече, став чаклувать над кодом. Перші три цифри… так… і вісім порожніх інтервалів… де тільки служба безпеки роздобула цей код, подумати лишень!.. П'ять цифр і тринадцять інтервалів… Ану ж бо як він хибний — ото буде дзвону та гуку! Добре, чекаємо… Я розігнувся і втер чоло. Звісно, «Тартар» був фірмою, де навчали не тільки рукопашного бою, але й вмінню працювати з відмичками, відключати будьяку сигналізацію й одкривать панцерні каси. Спеціаліст по сейфах, крім базових знань, втовкмачив мені ще й таке: секретний замок має сотні тисяч комбінацій, і, не знаючи коду, відкрить його практично неможливо. Щоправда, є люди, котрі працюють в таких випадках наосліп, керуючись лише інтуїцією. Ну, та пробувать не радив би: дев'яносто дев'ять випадків зі ста, що спрацює сигналізація, — а вона, знаєте, буває із всякими каверзами…

Через дві хвилини замок раптом загудів і в дверях щось клацнуло. А самі вони безгучно, поволі і якось аж зловісно стали від'їжджати убік.

Це була наче операційна, з блискучими нікельованими приладами і конструкціями невідомого мені призначення, сліпучобілими стінами, по котрих зміїлися грубі кабелі, різким духом формаліну чи ще якоїсь гидоти і п'ятьма теж неначеб операційними столами, котрі були накриті цупкими брезентовими фартухами. Я зібрався в клубок. Тоді, ступаючи наче кіт, переступив поріг, наблизився до крайнього столу й закляк: судячи з усього, під брезентом була людина. Я знову озирнувся. Тиша в коридорі аж згустилася, дзвінка й зловісна, як перед штормом. Та й не взяла б вас лиха година, дідьчі ви екстрасенси! — подумав я. До трупів мені, правда, не звикать, а все ж…

Я вдихнув повітря й ривком відкинув брезент.

Під ним лежав чоловік. Лице його нагадувало вощину. Він обернув голову й глянув на мене. Якусь мить ми дивилися один на другого; тоді я, не тямлячи себе, накинув на нього укривало, й одступив, і позадкував до дверей, почуваючи, як по хребту цебенить струмінь холодного поту…

… і замалим не збив з ніг якусь дівчину в білому халаті.

Вона все бачила. Вона була бліда як крейда, зі стиснутими губами й надзвичайно твердим поглядом. За плече вона тримала якогось молодика. Мене вразили його очі — порожні, немовби зі шкла, вони були очима трупа.

В голові мені щось начеб клацнуло, і я автоматично перемкнувся на свою роль.

– Інтерв'ю для незалежного видання! — хутко заговорив я, підскакуючи до дівчини, і тицьнув їй під носа мікрофон. — Розкажіть нашим читачам про досягнення Школи тібетської медицини, які роботи провадить нині Альберт Крижинський, скільки хворих у вашій клініці. До речі, а це — один із пацієнтів? Назвіться, будь ласка! — обернувсь я до молодика, навмисне не помічаючи його божевільного вигляду.