Ростислав Самбук - Скіфська чаша

Хаблак не відповів, хоча подумав, що багатьом із тих, з ким він має справу, свого часу, на жаль, не давали березової каші і, либонь, добре, що дядькова перша й така наївна крадіжка не переросла в серйозніші.

А дядько й не чекав Сергієвої відповіді. Мусив виговоритися, щось, певно, мучило його, бо вчепився в коліна пальцями так, що суглоби побілішали, пригнувся, трохи похитався, як заведена лялька, й вів далі:

— Я бачив, коли дід діставав свої гроші із скриньки. Він пішов до магазину, а я подався на сусіднє подвір’я — була неділя, мати збиралася смажити свої знамениті котлети, та навіть вони не могли втримати мене — ляк перед розплатою переміг. Чесно кажучи, це тепер я так думаю, а тоді більше мучила невідомість, краще б мати одразу відшмагала мене, либонь, стало б легше — вже не було втіхи від того пугача, заховав його в сараї у дрова, й хлопці даремно приходили з пробками.

Дід повернувся скоро. Я спостерігав з-за паркану, як він прошкував протилежним боком вулиці. Гадав, що буде розгніваний чи принаймні знервований, проте дід ішов повільно, підставивши обличчя сонцю й посміхався якщо не радісно, то якось світло: видно, теплий день тішив його, а на деревах цвірінькали горобці й навіть якась птаха голосно, на всю вулицю співала свою нескінченну пісню.

“Ну от, — з задоволенням подумав я, — все гаразд: дід вирішив, що прорахувався, а якщо так, чого мені хвилюватися?”

Тим більше, що мати вже, певно, почала смажити котлети, на якусь мить я навіть відчув їхній божественний запах і, забувши про все, побіг додому.

Дід майстрував табуретку. Він подивився на мене лагідно, ще й погладив по голівці, і гарний настрій повернувся до мене. Захотілося бігати, співати, я любив свого діда як ніколи, запропонував допомогти, та він відмовився. Тоді я й справді заспівав, голос у мене не такий, як у твого батька, і слуху не мав, але, здається, співав я тоді єдиний раз у житті чудово. Мати насипала борщу, а котлети шкварчали на сковорідці: що ще потрібно для справжнього щастя?

Потім я ще двічі чи тричі лазив до дідової скриньки і жодного разу він ані слова не сказав мені, хоча, звичайно, догадувався про все. Кілька разів я перехоплював його докірливі погляди, однак гадав: перебільшую, просто дід по своїй старечій наївності й досі вважає, що прораховується.

Розумієш, який був у нас із Антоном дід, твій прадід Ілля, яку золоту душу мав і яке справді янгольське серце!

А потім мене спіймав на гарячому Антін. Мені здавалося, що він пішов кудись разом із дідом, та Антін несподівано повернувся, зазирнув у вікно й побачив, що я сиджу біля відчиненої скриньки. Перестрибнув до кімнати, підійшов, нічого не кажучи, побачив мої сповнені жаху очі й тільки мовив:

“Замкни, і щоб ніколи… Бо голову відірву!”

Я знав, що жарти з Антоном погані, та й був він для мене найбільшим авторитетом — намагався й не дивитись на дідову скриню.

Це трапилося за рік до війни. Влітку сорок першого Антін закінчив школу, поступив до військового училища; почалася війна, й ми його більше не побачили. Прийшли гітлерівці — люди голодували, голодували й ми — ще дужче за інших, бо ті, хто мав якісь речі, ходили по навколишніх селах і міняли їх на харчі.

А що було в нас?

Якось пішов я з матір’ю пішки до Бородянки. Мати вирішила обміняти найкоштовніші наші речі, свою білу вовняну хустку та ватяну ковдру. Нам пофортунило: виміняли ми за них півмітка картоплі та шмат сала. Коли б ти побачив, якими очима дивився дід Ілля на картоплю й сало! Він був зовсім старий, потребував хоч якогось харчу, згасав на очах, а я зовсім не звертав на те уваги.

Ми з матір’ю порахували картоплини й вирішили розтягнути наші припаси хоча б на місяць. Десяток картоплин на день — це на чотирьох: мені, матері, сестрі й дідові Іллі. До смішного мало, голод мучив нас щоденно, щохвилинно, та й зима видалася суворою; мати з сестрою зібрали рештки речей і знову подалися на села, у нас з дідом лишилося три десятки картоплин, ми мусили перебитися ними принаймні з тиждень. Кошик з тими злощасними картоплинами стояв біля пічки, весь час притягуючи наші голодні погляди. Вранці на залишках гасу я розпалив примус, поставив варитися кілька картоплин. Дід уже рідко коли підводився з ліжка, дров не було, в кімнаті холодно — він лежав, накритий “кимсь лахміттям. Я вирішив розібрати стінку нашого сарая, — дошки там були гнилі, — взяв сокиру й подався надвір. Скоро замерз, повернувся до хати, відчинив двері й побачив, що дід їсть напівсиру картоплю. Отак кусає і жує — наш недоторканий запас.