Ростислав Самбук - Скіфська чаша

— Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!

Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:

— Нічого з ним не станеться.

— Роззява! — одірвався од граната завідуючий.

Капітан схвально кивнув: так, елементи нехлюйства в поведінці Хоролевського таки були.

— Тепер до вас запитання, товариші. — Хаблак перевів розмову в ділове русло: — Чи не бачив хтось з вас випадково звідси, — підійшов до вікна, — білу “Волгу”? Он там, поблизу бузкових кущів?

— Ні, — відповіла чорнявка впевнено, та її сусідка, дівчина з високою кучмою каштанового волосся, мигдалевидними японськими очима, нараз підвелася, визирнула надвір і запитала:

— Біля рогу будинку?

— Он там, — вказав капітан пальцем на асфальтовану доріжку за сальвіями, — чи, може, трохи ближче.

— Бачила, — ствердила дівчина. — Біла “Волга”. Двадцять четверта. На тому тижні, а востаннє — зовсім недавно.

Хаблак подивився на неї з надією.

— Номер запам’ятали?

Дівчина знизала плечима:

— Для чого мені?

— Буває, що ненароком…

— Сімка… — дівчина потерла скроні й ствердила: — Так, сімка, номер починається з сімки, а далі не знаю. Сімка для мене щаслива цифра, я й помітила її.

— А хтось з видавничих працівників підходив до “Волги”?

— Так наша ж машина тут не стоїть. З того боку, на вулиці.

— Але ж біла “Волга” приїжджала за кимось… — втрутився завідуючий.

— Може, приїздив хтось з авторів, — заперечила дівчина.

— Так, — кивнув Хаблак, — то, виходить, не бачили?

— Ні.

— Шкода.

Хаблак попрямував до директорського кабінету. Знач, що Миколу Семеновича викликали до начальства, й вирішив скористатися його телефоном. Подзвонив Каштанову, доповів про хід розслідування й попросив доручити автоінспекції скласти список білих “Волг”, номерний знак яких починався з сімки.

Вийшов до приймальні. Секретарка обернулася до нього від друкарської машинки, капітан заспокійливо посміхнувся їй, і дівчина знову заглибилася в папери. Хаблак роздивився довкола — звичайна приймальня не дуже великої установи. Навпроти директорових — двері до кабінету, головного редактора, шафа, стіл секретарки, столик з друкарською машинкою, кілька стільців. У кутку м’який фотель. Хаблак довго дивився на нього, потім сів, поклавши руки на бильця. Двері директорового кабінету були розчинені — метрів за п’ять — шість від них по прямій стояв стіл, на якому позавчора Хоролевський розкладав свої знахідки.

Хаблак повільно вернувся до кабінету, обігнув приставний столик, узяв попільничку з грубого скла. Хотів кинути на фотель, та до приймальної зайшли головний редактор і завідуючий техвідділом.

Головний здивовано зиркнув на капітана, а завідуючий злякано відсахнувся, буцім Хаблак і справді мав намір кинути в них важку попільницю.

Капітан опустив її на стіл, посміхнувся ніяково.

— Ми з Аркадієм Семеновичем завадили вам? — запитав не без іронії головний. Був він маленький на зріст, лисуватий і взагалі якийсь тендітний, але тримався суворо, випинав груди й ходив з піднятою головою, як ходять переважно високі й стрункі люди. — Може, треба допомогти?

— Ні, дякую. А втім… Відійдіть, будь ласка, від дверей.

Коли відійшли, капітан кинув попільничку. Кинув так, як кидав Ситник сигаретну пачку — легким і елегантним рухом. Попільничка впала на м’яке сидіння фотеля, і Хаблак засміявся.

Головний зазирнув до кабінету.

— Ось так? — запитав. — Не може бути!.. У темряві?

Хаблак вийшов до приймальні, взяв попільницю.

— Темрява не завадить, коли в людини тверда тренована рука. Як ви вважаєте?

Головний невизначено знизав плечима.

— Можливо… Але кого конкретно ви маєте на увазі?

Хаблак відповів ухильно:

— Подивимось.

— Скоріше б, — пожував губами головний. — А то якось незручно. Усім…

— Так, усім, — ствердив Аркадій Семенович.

— Ну, вам то що! Ні вас, ні ваших дівчат на тому вечорі не було.

— Облиште, Василю Йосиповичу, всім ніяково. Наче ми в безповітряному просторі. В одному колективі живемо.

Зрештою, це було правильно, і головний не став заперечувати.

— Наша допомога потрібна? — запитав.

Хаблак похитав головою, і Василь Йосипович, пропустивши вперед завідуючого техвідділом, попрямував до свого кабінету.

Хаблак подивився на годинник. Скоро мусив приїхати Зозуля, і капітан вирішив перехопити його на тролейбусній зупинці. Лейтенант справді не забарився. Хаблак розповів про повідомлення техредакторки, яка запам’ятала сімку на номері, і про експеримент із скляною попільницею.