Ростислав Самбук - Скіфська чаша

Я тобі скажу, непогана ця їжа, пшоняна каша з олією, виросли ми на ній і, бачиш, людьми стали. Тепер моїм вертихвісткам на сніданок давай яйця й сосиски, і то не щодня, бо набридає, а ми тих сосисок, либонь, і не бачили. Якщо мати двічі на місяць у зарплату котлети зробить — радість, чесно кажу, радість, бо, знаєш, як пахне: нема смачніших котлет, підсмажених мамою на смальці!

Дядько Тихін знову витер очі тильним боком долоні, але зробив це автоматично, бо вже не були зволожені, а блищали лихоманково.

— Дід Ілля, — вів далі, — чим міг, допомагав матері. Був він майстром на всі руки: робив і лагодив табуретки, меблі, паяв і лудив відра — це тепер, коли у відрі дно проіржавіло, його на смітник, а тоді речами дорожили, відро так просто не купиш, та й копійки рахували, краще дно залудити чи навіть нове поставити, все одно дешевше.

Дід Ілля завжди робив усе, що просили, не вимагав платні, не відмовлявся, правда, коли й платили — хто скільки міг, двадцять копійок чи навіть десять, все ж у господарстві згодиться. Крім того, хотів зробити матері подарунок і збирав гроші на нього: дзеркальну шафу тої ж фабрики Боженка, на якій працював колись, була та дзеркальна шафа дуже модною, і мати мріяла про неї, бачив — стоїть зараз у Ростові в кімнаті ліворуч, тож купив її дід Ілля на складені від дрібних заробітків копійки.

Сергій одразу згадав оту шафу — стару, з потемнілим дзеркалом, таких тепер не знайдеш, хіба що на звалищі.

Хаблак мимоволі зиркнув на гарні меблі, дядько Тихін перехопив цей погляд, одразу зрозумів племінника, поплескав його по коліну.

— Дай боже, хлопче, гарно живеш, і щоб ніколи не звідав біди. Хоча, — кахикнув не дуже впевнено, — бідність і загартовує. Принаймні знаєш ціну кусня хліба, ми вже іноді не дивимось і на булку з маслом, а на чорний хліб з сіллю й поготів. А дід Ілля і цієї булки з маслом за життя не наївся досхочу. Збирав копійки, назбирає карбованця, загорне в папірець і до скриньки. Була в нього така скринька, невеличка, де зберігав свій скарб: інструменти, якісь старі журнали, парадні чоботи, бачиш, у них він і сфотографований, пошив ці чоботи ще до революції й доносив до війни не ремонтуючи. Може, набійки на підбори ставив, але й взував чоботи рідко, на свята чи куди в гості.

Складав, отже, дід до скриньки зароблені копійки, а я дивився й заздрив, дуже мені карбованець потрібний був на олов’яного пугача, який стріляв справжніми пробками, стріляв — і пахло сіркою: у хлопця з сусіднього будинку був такий, за ним ходила вся наша Велика Шиянівська, — боже мій, який розкішний був пістолет і як мені його хотілося!

Дядько Тихін побачив трохи іронічну посмішку на Марининому обличчі, затнувся й сказав ніяково:

— Звичайно, тепер це смішно, у тебе народиться син, Маринко, і ти накупиш йому гору іграшок, але ж усі вони не будуть варті того олов’яного пістолета, бо пам’ятатиму його все життя: з-за нього вчинив крадіжку.

Замикалася дідова скриня невеличким замком. Малий був я, та винахідливий шибеник: дістав десь цвях, зігнув, поколупався в замку й відімкнув скриню. Зверху в окремому відділенні праворуч лежали якісь дідові документи, туг же стояли акуратні стовпчики загорнутих у папірці мідяків і срібних монет — дідів жебрацький капітал.

Спочатку хотів схопити один стовпчик, карбованця б мені вистачило, але, розміркувавши, вирішив, що дід одразу помітить пропажу, стовпчиків стояло не так уже й багато, десять чи трохи більше. І тоді я відібрав з кожного стовпчика по десять копійок, наївно вирішивши, що дід, звичайно, ніколи не подумає на мене, гадатиме, що прорахувався — старий вже, міг і справді прорахуватися.

Наступного дня олов’яний пугач був мій, я стріляв з нього сірчаними пробками, і дворові хлопці поштиво ходили за мною. Декотрі з нахабніших просили дати вистрілити, це була межа бажань і мало не нездійсненна мрія, бо кожна пробка коштувала гроші, кілька копійок, але де їх візьмеш?

Хлопці пішли шукати пляшки, в декого зберігалися в загашнику, одна пляшка — три постріли, але я давав стріляти лише двічі, мусив же мати якусь вигоду від власної зброї!

Назбиравши дріб’язком карбованців десять — п’ятнадцять, дід ходив міняти їх на паперові гроші. Я з острахом чекав цієї події: варто дідові поскаржитися матері — й була б біда. Мати мала важку руку, не спускала нам нічого, й навіть за дрібні провини ми часто одержували паска. Непогане навчання, мушу сказати, тепер воно не в пошані, але іноді ой як потрібне, запам’ятай, Сергію, й не думай, що твій старий дядько верзе дурниці. Чи не так?