Ростислав Самбук - Скіфська чаша

Копали глибокі фундаменти, будували підвали — зими на Гіпанісі траплялися суворі, випадали сніги й стояли морози: єдине спасіння від холоду в теплому підвалі, опалюваному жаровнями.

На центральній ольвійській площі, де стояли величні храми Зевса, Аполлона Простата і Ахілла Понтарха, процесія на хвилину затрималась. Скіпур домовився з архонтами про зустріч і повернув до вузького завулка. Будинки стояли тут впритул один до одного, на вулицях важко було розминутися навіть пішоходам, на фасадах майже не було вікон, зате кожен мав портик з фонтаном, вода сюди подавалася складною системою гончарних труб мало не від Гіпаніського лиману. Прозорі струмені плюскотіли в кам’яних басейнах, хоч трохи зменшуючи спеку в цьому нагромадженні кам’яних брил. Деревам в Ольвії просто не було де рости, місто й так нараховувало мало не п’ятнадцять тисяч мешканців, займало ж порівняно невелику територію, обведену високою стіною, і кожен шматок землі цінувався високо.

З вікон Скіпурового дому відкривалася широка панорама Гіпаніського лиману. Цар полюбляв сидіти біля вікна на подушках. Перед ним і гостями ставили казан з вареним м’ясом, глечики з вином і свіжі овочі — цар їв повільно, та й куди поспішати, коли довгий шлях уже позаду й принаймні найближчі дні не віщують ніяких неприємностей.

Ще на вулиці Скіпур зупинився, роззирнувся і, побачивши за спинами охоронців Агала, кивнув йому. Воїни розступились, даючи юнакові дорогу, і Агал низько вклонився цареві. Скіпур поклав йому руки на плечі, стиснув міцно й випростав хлопця, Долонею підняв підборіддя і закинув Агалові голову назад, так, щоб краще було дивитися у вічі — довго не відводив вивчаючого погляду. Певно, лишився задоволений, бо відпустив руку й, ні слова не кажучи, повернув до будинку, зробивши знак Агалові слідувати за ним.

Раби чекали на царя, низько схилившись. Один підскочив і зняв із Скіпура плащ, другий поставив перед ним велику, вичищену до блиску миску з теплою пахучою водою. Цар вимив руки та обличчя. Третій раб подав йому білу лляну сорочку. Скіпур переодягнувся. Видно, свіжий прохолодний одяг поліпшив йому настрій, бо цар милостиво махнув рабам рукою, відпускаючи їх, і разом з Агалом піднявся на другий поверх.

Глиняні глечики з білим та червоним вином уже стояли на товстій повсті, якою раби встелили кімнату. Варене та смажене м’ясо апетитно парувало на великих дерев’яних тарелях. Либонь, Скіпур зголоднів, бо зупинився, вдихаючи запах баранини, і ковтнув слину. Потім, переборовши себе, підійшов до вікна й запитав у Агала:

— Я не бачив тебе вже два роки, що ти робив і чого досяг?

— Звели покликати Понтакла, — вклонився Агал.

— Він тут?

— Чекає внизу.

Скіпур сплеснув долонями, і раб одразу з’явився в кімнаті.

— Нехай старий грек зайде сюди, — наказав цар владно.

Раб був кмітливий і не став з’ясовувати, якого саме старого грека слід погукати, нечутно метнувся вниз, і мало не одразу на сходах з’явився Понтакл. Ішов прямо, бо не звик згинатися ні перед архонтами, ні перед царями. Він — вільний громадянин вільної Ольвії, майстер, який поважав себе й свою роботу. Наблизився до Скіпура, зупинився й мовчки чекав царських запитань. Мабуть, знав, чого хоче від нього скіфський цар, бо мовчки витягнув з-під хітона щось загорнуте в тканину, повільно розгорнув і поставив на долоню велику срібну чашу з викарбуваними по боках зображеннями скіфів.

Грек підняв чашу над головою, щоб її краще було видно, повернув в усі боки обережно, наче святиню, і з поклоном подав цареві. Він уперше схилився перед Скіпуром, але не було в тому ні приниження, ні улесливості. Либонь, майстер схилявся перед мистецтвом майстра, який створив таке чудо, і, певно, це було саме так, бо Понтакл мовив нарешті:

— Я старий майстер, і руки вже погано слухають мене, та й очі не ті, однак скажу тобі, Скіпуре, що твій племінник Агал перевершив мене. Такої чаші я б не зміг викарбувати і в кращі свої роки. Визнати таке мені важко, бо мій батько працював із сріблом та золотом, а син Анаксагор успадкує від мене справу, проте ніхто ще не міг зробити такого чуда, як юний скіф. Я кажу це з гіркотою і радістю. Мою гіркоту ти, мабуть, розумієш: кому приємно, коли чужинець перевершує і тебе, і твого сина, але я не можу не радіти, коли бачу справжній мистецький твір, така радість завжди долає гіркоту. Бери, царю, цей витвір рук скіфських, цю срібну чашу, — вона зроблена для тебе й по праву належить тобі.