Ростислав Самбук - Скіфська чаша

Понтакл сидів у затінку внутрішнього двору, чи то дрімав, чи просто замислився, певно, все ж не спав, бо, почувши легкі Агалові кроки, підвів голову й зиркнув гостро — зовсім ще живими й не старечими очима. Він не спитав нікого, хоч і побачив хвилювання на хлопцевому обличчі. Для чого питати — сам скаже… Та й які новини він може принести? Життя в Ольвії тече одноманітно, день схожий на день, і найбільша неприємність, котра може порушити спокій та рівновагу Понтакла, це коли раб не догледить за плавильною піччю… Що ж, таке буває… Понтакл за довгі роки звик ставитися до цього спокійно, просто раб одержить по заслугах — двадцять чи тридцять батогів: наступного разу буде уважніший.

Але те, що Понтакл почув од Агала, примусило старого грека одразу підвестися.

— Хітон!.. — наказав. — Скажи, щоб принесли мені новий хітон і сандалії…

Хлопець не дослухав: це траплялося рідко, все розмірене ольвійське життя вимагало непоспішливості, принаймні зовнішньої, однак мусив поквапитись, бо Скіпур з воїнами, може, вже зовсім близько, і Агал не простив би собі, якби здалеку не побачив куряву, зняту копитами скіфських коней.

Агалова тривога виявилась даремною — він прибіг до північних воріт один із перших, захекався і довго ще стояв на стіні, вдивляючись у степове марево. Нетерпляче переступав з ноги на ногу… Нарешті над вибалком за виноградниками з’явилися списи, прикрашені яскравими знаменами, й на дорогу виїхали перші вершники.

Скіпура серед них не було. Скакали дозорні — досвідчені воїни в кінчастих повстяних шоломах, озброєні акінаками й списами, а неподалік їхав осібно вершник з довгою сивою бородою на білому високому бахматі, в пурпуровому плащі, який спадав жеребцеві на круп. За ним гнали коней і піднімали пилюгу ще з десяток вершників також у плащах, але не таких довгих і розкішних.

Передні вершники спішилися біля самих воріт, двоє з них допомогли злізти з коня сивобородому, розступилися, даючи дорогу, але той не зрушив з місця — стояв і пильно дивився на поважних ольвійських громадян у білих хітонах: стискав вузлуватими пальцями золоте руків’я акінака, немов ось-ось збирався вихопити його, і ледь помітна усмішка грала на його вустах.

Вперед виступив Демагор — найстаріший з архонтів. В Ольвії його боялися і поважали, й не тільки за багатство й високе становище. Він мав справді гострий розум, і без нього не приймалося Жодне важливе рішення. Демагор був за мир із скіфами. Рада архонтів навіть дозволила Скіпурові збудувати палац в Ольвії. За останні мирні роки значно розширилась торгівля з кочівниками, і поважні ольвіополіти, набиваючи гаманці золотими й срібними монетами, відчували всі переваги такої політики.

Демагор, вклоняючись, опустив правицю до землі. Скіпур поважно відповів на уклін. Вони знали ціну один одному, крім того, мусили дотримуватися звичаїв, встановлених для таких випадків.

— Вітаю тебе, Скіпуре, царю скіфів! — мовив Демагор урочисто. — Сподіваюсь, дорога до Ольвії не дуже втомила тебе. Ми завжди раді бачити тебе в стінах нашого благословенного міста й зробимо все, щоб тобі було в нас приємно й затишно.

Скіпур поволі розгладив вуса. Двоє воїнів схрестили в нього над головою списи з бронзовими зображеннями химерних звірів, що нагадували лева й пантеру. Скіпур ступив крок уперед, і списи нахилилися над ним.

— Шлях мій був не втомливий, — одповів поважно, — бо завжди, коли їдеш до такого чудового міста, не відчуваєш ні спеки, ні спраги. Дорога видається короткою, а зустріч з Ольвією приємною. Сподіваюсь, за ці два роки, що я не був у вашому місті, тут не сталося нічого поганого.

— Хвала великому Зевсу, — підвів обидві руки вгору Демагор, — лих не було, а вороги тепер десятою дорогою обминають наш край, бо Ольвія, маючи такого могутнього друга, як ти, великий Скіпуре, не боїться нікого.

Він відступив убік, даючи дорогу, і Скіпур повільно рушив до північних воріт, вдивляючись в обличчя поважних громадян міста, які вийшли назустріч. Часто кивав, навіть посміхався доброзичливо, адже багатьох знав особисто. Демагор ішов поруч. Натовп трохи відтер воїнів з бронзовими штандартами, за ворітьми на вузьких ольвійських вулицях все змішалося.

До центру міста із знаменитою критою колонадою-агорою вела досить широка вулиця, вимощена черепками амфор та глечиків. Камінь в Ольвії дуже цінувався, його привозили на галерах з каменоломень, де раби випилювали важкі брили. З них заможні ольвіополіти зводили будинки — мистецтво будівельників було настільки досконале, Що брили клали зовсім без розчину, і не було випадку, щоб дім завалився.