Ростислав Самбук - Вибух

Христина повільно повернулася до жінок, зміряла їх нищівним поглядом.

— То де в тебе шляпи? — перепитала.

— Зараз, тітонько, винесу з підсобки. — Люба гайнула до розчинених дверей з марлевою, від мух, фіранкою, а Ганна зупинилася з кульком цукерок і очікувально дивилася на Христину. Потім перевела погляд на Ярему, той зняв старого, пом’ятого та в плямах кашкета, обтер рукавом спітніле чоло. Посміхнувся ніяково, але водночас і переможно.

— Бригадири начебто в нас є… — нерішуче почала Ганна, — і завфермою… В парторги ти, Яремо, не годишся, бо безпартійний. Куди ж бо це?..

Стецюк зробив утаємничене обличчя, хотів уже й сказати, та помітив застережливий жест дружини й лише переступив з ноги на ногу. А Христина, дочекавшись, поки Люба винесла з підсобки кілька капелюхів, вибрала зеленого, з великими крисами, велюрового, насунула на чоло Яремі й відступила розглядаючи.

— Гарно, — підлестила Ганна, — зовсім руководящий чоловік.

— Скільки? — запитала Христина.

— Дев’ятнадцять сорок.

— Скільки-скільки?

Люба підвищила голос:

— Я ж кажу, дев’ятнадцять сорок, не так уже й дорого.

Христина хотіла вичитати: може, комусь і недорого, але цілих два червінці за якогось нещасного капелюха, проте утрималась — сьогодні її щасливий день, і за це, зрештою, можна заплатити.

І все ж повагалась трохи й потягнулась до сірого, не такого шикарного, із вузькими крисами, правда, з модною лиштвою, але явно дешевшого.

— Завеликий! — рішуче здерла з Яреминої голови зеленого. — Ось цей, здається, підійде, — взяла сірого, фетрового.

— Личить, — схвалила Люба, — зовсім гарно виглядає товариш Стецюк.

— Гадаєш? — підозріло зиркнула Христина: чи не кепкує випадком?

Однак Люба дивилася серйозно і тільки цікаві вогники світилися в її очах.

— Такого капелюха сам Сергій Володимирович носить, — насмілився Нарешті вставити Ярема. — Директор цегельного заводу. Колись ми з ним обмивали в ресторані “Бурштин” цеглу на свинарники і випили, значить, дві пляшки тризірочного…

Христина застережливо підняла руку: цей базікало може зіпсувати їй усе торжество. Але ж згадка про відомого в усьому районі директора цеглярні потішила її: поправила капелюха в Яреми на голові, зсунувши на потилицю, і мовила поважно:

— Сам Сергій Володимирович, кажеш?..

— А Ярема в яких чинах ходитиме? — не витримала й заскочила Ганна.

Щаслива посмішка раптом розтягнула Христине обличчя: відчула, в жінок урвався терпець від цікавості, та й сама вже неспроможна була мовчати, поправила Яремі капелюха, тицьнула долонею в підборіддя, аби тримав голову вище, і пояснила:

— Висувають його, значить, завідуючим колгоспним бджільництвом.

У крамниці запала тиша, тільки муха дзижчала й билася в шибку.

— Невже? — заздрісно вигукнула Ганна.

— Авжеж… — Чомусь Христині захотілося скрутити дулю цій пліткарці, але посміхнулася й мовила удавано недбало: — Дід Григорій пішов на пенсію, а хто на селі краще за Ярему з вуликами впорається?

Христина знову переможно огледіла жінок, та нараз почула таке, що навіть її загартоване у сільських сварках серце тенькнуло.

— Що-що? — перепитала. — Що ти сказала?

Але Люба повторила і не проковтнула свого поганого язика, не захлинулася слиною, а повторила, не відводячи очей і безсоромно:

— Отже, пасічником?

Христина ледь утрималася, аби не зірватися. Потім думала: як добре, що не скипіла. Посварилися б, наговорили одна одній лайливих слів і зовсім забули б про Ярему і його керівну посаду. А так Христина, лише пополотнівши, зобразила на обличчі посмішку й мовила притишено, але значуще:

— Пасічником у нас дядько Петро, хіба не знаєш? А Ярема — завідуючий бджільництвом, так сам Григорій Андрійович сказали, це тобі не завмаг, а сільська номенклатура, пойняла?

Видно, Любі не дуже сподобався підтекст, який вклала Христина в слово “завмаг”, очі в неї потемнішали й губи затрусилися, либонь, готова була вже облаяти Стецючку, однак Христина вчасно зрозуміла це і одразу скористалася перевагою, яку мають усі покупці перед продавцями:

— Скільки? — запитала. — Скільки коштує ця шляпа, дорогенька? Бо нам нема часу тут у вас теревені розводити. Ярема Іванович, як руководящий чоловік…

Люба кліпнула очима, мабуть, збагнула, що сваритися їй негоже, і одповіла сухо та офіційно:

— Двадцять вісім карбованців і шістдесят п’ять копійок.

— Ого! — не витримала Христина, але одразу затнулася. З жалем подивилася на зелений велюровий, з широкими крисами капелюх. Певно, кращий за цей і, головне, дешевший, суворо прикусила нижню губу, та згадка про директора цегельного заводу втішила її — дістала з сумки три десятки, перерахувала, хоч одразу бачила, що тільки три, й подала Любці, додавши: