Ростислав Самбук - Вибух

— Бери й носи на здоров’я, Яремо Івановичу. Нам для руководящого чоловіка нічого не жалко — скоро тебе до колгоспного правління оберуть, тоді деякі свої погані язики зовсім поприкушують.

Одержавши здачу, недбало засунула до гаманця, хоч кортіло порахувати, і, підштовхнувши Ярему до виходу, прихопила його старого кашкета й посунула за чоловіком, не озираючись. Знала, звістка про чоловікову посаду сьогодні ж піде по селу, і це приємно лоскотало їй душу.

Обоє пройшли забрукованою центральною вулицею села, Ярема сунув попереду вельми поважно. Зустріли колгоспного конюха Миколу Підлипача, той поздоровкався, і Стецюк відповів йому, приклавши два пальці до крис нового капелюха — бачив, як відповідає на вітання сам заступник голови райспоживспілки: чому ж не наслідувати поважних і досвідчених людей?

Далі бруківка збігала на горбок, повернувши ліворуч, вони зупинилися біля ошатного цегляного будиночка, обсадженого бузком. Господарка садиби порпалася на грядках. Побачивши гостей, усміхнулася привітно й запросила до хати. Христина витягнула з сумки дволітрову банку меду, поставила на підвіконня біля веранди й мовила солодко:

— Тобі, Оленко, найкращого принесли, сама знаєш, нема смачнішого меду, ніж у Яреми, а цей квітковий, з гречки та еспарцету, отже, лікувальний, їж на здоров’я.

Либонь, вона б говорила ще, та господарка, сполоснувши руки у виварці з нагрітою на сонці водою, зупинила її:

— Це чому ж ти, Христе, стала пригощати мене?

— Бо Ярему призначили завідуючим бджільництвом, а ти сама цього меду не з’їси, отже, й Григорія Андрійовича підгодуєш — цей мед якраз для його хворого серця…

Господарка докірливо похитала головою.

— Отак би одразу казала: Григорій Андрійович тебе б вигнав, то через мене…

— Що ти, сусідко, — швидко, та не дуже впевнено почала Христина, — та як тобі не соромно!

Але Олена рішуче підвела руку, зупиняючи.

— Зараз чайник поставлю, — мовила, — поп’ємо чаю, я давно вже хотіла. Ще й медком поласуємо, квітковий, кажеш?

— Ох, і добрий же мед! — полегшено зітхнула Христина, збагнувши, що її дар прийнятий. — У роті так і тане, так і тане. А в гарній компанії…

Олена не пошкодувала заварки, всипала до невеличкого фарфорового чайничка ще півложечки цукру, пояснивши, що чай з цукром краще настоюється, вони всілися просто на дворі під старою грушею лимонкою. І Ярема, ковтнувши вогненного й справді пахучого чаю, мовив поважно:

— Добра ти господиня, Олено, і город у тебе, і сад, от тільки вуликів нема. Чого не заводиш?

— Так чоловіче ж діло…

Христина голосно подула в чашку, обережно відсьорбнула й зауважила:

— Дивуємось тобі, Олено. Жінка ти ще нівроку, та й Григорій Андрійович до тебе прихильний…

— Знову своєї! — заперечила Олена, але не дуже впевнено. — І коли ви оце сватання припините? — Однак дивилася на Христину доброзичливо, й та збагнула, що розмова господині приємна, хотіла ще підлестити, та грюкнула хвіртка, й на подвір’ї з’явився незнайомий високий чоловік У темній сорочці з короткими рукавами. Не вітаючись, пройшов просто до столу, Христина вже хотіла сказати йому Щось ущипливе, проте він опередив її, запитавши:

— Тут мешкає голова колгоспу?

Господиня вже звикла до чеканих і здебільшого таких нечеканих вторгнень і відповіла, аніскілечки не здивувавшись:

— Нема Григорія Андрійовича, до санаторію поїхав.

— А ви Олена Демидівна?

— Звідки знаєте?

— Записку маю до вас.

— Від кого?

— Григорій Андрійович написав.

— Як так? — здивувалася. — До Одеси ж тільки вилетів… Ось, — кивнула на Стецюка, — Ярема Іванович на літак посадив.

Хаблак дістав удвоє складеного конверта. Розмовляючи з ним і здогадавшись, що майор з київського карного розшуку не обмежиться лише бесідою з ним, а поїде до Щербанівки, Григорій Андрійович Дорох написав листа й попросив передати хазяйці будинку, де мешкав.

Хаблак пам’ятав, як Дорох сказав йому:

“Я б на вашому місці не перевіряв її. Гарна жінка, душевна й взагалі… — затнувся, й Хаблак збагнув, що цей передчасно посивілий, з нездоровим обличчям чоловік не байдужий до Олени Демидівни. — Взагалі, чесна людина, і я їй вірю, як самому собі. Та й кому ж тоді вірити? — запитав сам у себе трохи здивовано. — Зрештою, ваша справа, проте було б просто смішно підозрювати Олену Демидівну. Але, якщо вже так, передайте листа. Нехай збере мені ще валізу — сама знає, що потребую, скажете, аби Петро завіз її у Бориспіль”.