Ростислав Самбук - Вибух

— І що саме може зацікавити вас у нашій скромній установі?

Дробаха заховав посвідчення, повільно опустився в крісло, витримав паузу й тільки по ній мовив:

— Не таку вже й скромну установу очолюєте, Михайле Михайловичу. Не прибіднюйтесь.

— Заступник, тільки заступник директора, товаришу Дробахо. А директором у нас, певно, чули — академік Корольков.

— Тільки вчора розмовляв із ним.

— Випадково не плутаєте? Саме вчора Микола Васильович вилетів до Одеси.

— Ми зустрілися з ним у аеропорту.

— Нічого не розумію.

— Звичайно, я б на вашому місці також не повірив, але факт лишається фактом. Неприємна річ, Михайле Михайловичу, проте мушу поінформувати вас: в одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, вибухнула міна, загинув вантажник. Слава богу, ніхто з пасажирів не постраждав.

— Вибух? — широко розкрив очі Куцюк-Кучинський. — Хотіли вбити Миколу Васильовича?

Дробаха поблажливо всміхнувся.

— Не зовсім так, — застеріг, — але маємо підстави вважати, що когось із пасажирів.

— Неймовірно! — щиро вигукнув Куцюк-Кучинський і раптом затнувся.

Невже?..

Згадав: кілька хвилин тому Курочко сказав… Ну, як він сказав? Точно: “Машини розбиваються і літаки…”

Невже?..

Овва, прохіндей клятий… Але, може, й пусте…

— Неймовірно… — повторив тремтячим голосом. Подивився на Дробаху розгублено. — І ви прийшли до нас шукати зловмисника?

— Ну, для чого так категорично? Скажемо: з’ясувати деякі обставини.

— Але що я можу?

— Микола Васильович розповів, що його валіза стояла в приймальній. Як ви вважаєте, чи не міг би хтось скористатися з цього? Можливо, секретарка?

— Наталя?

— Наталя Павлівна Яблонська, якщо не помиляюсь?

— Гадаєте, вона причетна?

— Я нічого не гадаю, Михайле Михайловичу, я тільки знаю, що в одній з валіз, зданих у Борисполі до багажу, була міна з годинниковим механізмом.

— Але ж Наталя! Що вона може?

— Микола Васильович повідомив, що ніколи не замикав валізу, й після того, як удома поклав необхідні речі, не зазирав до неї.

— Не вірю, що Наталя могла вчинити таке.

— Хто, крім вас та неї, знав, що Микола Васильович відлітає до Одеси?

Куцюк-Кучинський задумався на кілька секунд.

— Звичайно, шофер, — відповів, а сам подумав: “Невже Курочко? Невже міг піти на таке? Однак слід мовчати. Тільки мовчати, почнуть розмотувати клубок і відразу з’ясують, хто підтримує Курочка… І довідаються про деякі негативні аспекти їхньої дружби, темні плями…”

— Прізвище шофера? — запитав Дробаха.

— Петро Лужний.

— Ще хто?

— Невже ви думаєте, що від’їзд директора інституту на симпозіум — державна таємниця? — посміхнувся Куцюк-Кучинський. Йому вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе й тверезо зважити ситуацію. Навіть прийняти рішення.

— Звичайно, я так не думаю, — одповів Дробаха серйозно. — З вашого дозволу, я хотів би побалакати з Наталією Павлівною.

— Прошу, — з полегшенням погодився Куцюк-Кучинський: принаймні мав ще кілька хвилин на роздуми.

Сидячи в приймальні, Дробаха встиг придивитися до секретарки, й вона справила на нього приємне враження. Не якась гарненька вертихвістка — жіночка ще молода, але серйозна й не марнує часу: розбирала ранкову інститутську пошту, а не читала з шухляди захоплюючий роман. І зараз увійшла до кабінету зосереджена й зупинилася біля дверей очікувально.

— Товариш слідчий має до вас кілька запитань, Наталю, — сказав Михайло Михайлович і запросив: — Ідіть сюди й сідайте.

Не здивувалася і не стривожилася, пройшла до столу спокійно й сіла зручно, втупившись у Дробаху.

— Коли вчора приїхав до інституту Микола Васильович? — запитав слідчий.

— О десятій. Може, трохи по десятій.

— Він приніс із собою валізу?

— Ну, що ви!.. — аж здивувалася з такої нетямущості слідчого. — Валізу заніс шофер.

— Петро Лужний?

— Ні, за директором послали машину Михайла Михайловича. У Петра щось зіпсувалося.

— А я і не знав, — вставив Куцюк-Кучинський.

— Не хотіла вас турбувати: ви приймали представників заводу.

— Точно.

— Отже, — вів далі Дробаха, — шофер приніс валізу…

— І залишив її в приймальній.

— Коли Микола Васильович виїхав до Борисполя?

— На початку дванадцятої.

— Виходить, валіза стояла в приймальній трохи більше години?

— Так.

— Ви не цікавились валізою? Не торкалися її?

Обурено стенула плечима.

— Для чого?

— Прошу вас, — лагідно мовив Дробаха, — пригадайте, ви весь час, з десятої і до від’їзду директора, сиділи в приймальні?