Ростислав Самбук - Вибух

— Легко сказати…

— Якщо б усе було легко… Але ж недарма мовиться: вода камінь точить.

Куцюк-Кучинський зиркнув на Курочка пронизливо.

— А ви недарма прийшли до мене, — здогадався нарешті. — З ідеями? Що ж, викладайте.

— Завжди поважав вас за гострий розум, — з ледь помітною іронією відповів Курочко, подумавши, що цього вельбучного півника легко обвів би навколо пальця і не такий хитрий лис, як він. — Ідеї є, шановний. Треба підтримати свою людину, і людину потрібну.

— З радістю, та чи зможу?

— Якщо вже не ви, Михайле Михайловичу…

— Кого?

— Грача.

— Федір Степанович людина справді поважна, — обережно погодився Колобок. — І заслуговує на підтримку. Я чув — він закінчив докторську.

— Приємно мати справу з розумною людиною, — підлестив Курочко. — І відділ рекомендує її до захисту.

— То в чому ж справа? — знизав плечима Куцюк-Кучинський. — Хто сумніватиметься у рішенні відділу?

— Я певен в об’єктивності наших суджень. Але ж, самі знаєте, декому може віжка під хвіст потрапити, а його слово на вченій раді…

— Так, вчена рада не піде проти Миколи Васильовича, — погодився Куцюк-Кучинський.

— І тому слід скликати її негайно, — підказав Курочко, — поки наш шановний академік не повернувся.

— Важко.

— Проте можливо.

— Нічого неможливого, справді, нема, — якось зловтішно блиснув окулярами Михайло Михайлович. — Але Корольков може вгледіти в самому факті позачергового скликання вченої ради, ну, щось… — завагався, підшукуючи слово, — підозріле, якщо хочете.

— Пусте, — впевнено заперечив Курочко. — Йому зовсім не обов’язково знати про це засідання, протокол підпишете ви, а Миколі Васильовичу ніколи заглиблюватися в дрібниці, поточні справи не повинні його цікавити, більше того, ми просто мусимо берегти час академіка для науки.

Куцюк-Кучинський зітхнув і знову зблиснув окулярами. Мовив притишено:

— Я здогадувався, що дисертація Грача не має великої наукової цінності, тепер ви зовсім переконали мене.

— Для чого ж так прямо?

— Свої люди, Ярославе Івановичу, й не потрібні нам дипломатичні еківоки.

— Отже, вчену раду скличемо…

— Післязавтра.

— Одне задоволення мати з вами справу.

— І я також розумію вас із півслова.

Курочко загасив недопалок, розігнав рукою дим. Хотів уже йти, та Куцюк-Кучинський зупинив його. Запитав:

— А як ВАК, Ярославе Івановичу? Чи не виникнуть непередбачені ускладнення?

— Досі обходилося.

— Ну, добре, — Куцюк-Кучинський махнув рукою, чи то згоджуючись, чи то відпускаючи Курочка. — Покладаюсь на вас.

Ярослав Іванович посміхнувся і пішов, а Куцюк-Кучинський дивився йому вслід і думав, що, зрештою, коли навіть дисертацію Грача ВАК і заріже, з нього як з гуски вода. Ну, скликав терміново вчену раду, хто ж дорікне за це? Полегшено зітхнув і розчинив вікно: хоч і “Золоте руно”, а дихати нічим.

Курочко вийшов до приймальні в гарному настрої: справу зроблено, і увечері бенкет забезпечено. Згадав, що не запросив Колобка, хотів навіть повернутися, та вирішив: не треба. Так, не треба, хтось може побачити Грача в ресторані разом із заступником директора, підуть небажані чутки, можливі анонімки, а дисертантові це зовсім не потрібно.

Ярослав Іванович широко посміхнувся секретарці, хотів сказати їй щось приємне, та побачив у приймальній незнайомця. Сидить скромно біля дверей, схрестивши руки на грудях, і смішно ворушить великими пальцями — огрядний, невисокий. Мабуть, не вчений — Курочко мав чіпку пам’ять і міг присягтися, що раніше ніколи й ніде не зустрічався з ним, А якщо не вчений і не якесь цабе (а цабе навряд чи сиділо б отак-от, терпляче чекаючи прийому в Куцюка-Кучинського), то не варте уваги.

Курочко ще раз усміхнувся секретарці й поспішив до відділу порадувати Грача приємною звісткою.

Секретарка зазирнула до кабінету, доповіла:

— До вас, Михайле Михайловичу, слідчий з прокуратури, товариш Дробаха. — І відразу відступила від дверей, пропускаючи. — Прошу вас…

Дивилася, як трохи боком протискується до кабінету чоловік у мішкуватому костюмі, провела його зацікавленим поглядом і зачинила двері. Подумала: хто тільки не ходить до Михайла Михайловича, а от з прокуратури, здається, вперше.

Куцюк-Кучинський зустрів Дробаху, стоячи за столом. Привітав його легким нахилом голови й вказав на крісло.

Дробаха перед тим як сісти подав посвідчення — заступник директора уважно вивчив його, видно, посада слідчого з особливо важливих справ вразила його, бо, повернувши червону книжечку, простягнув Дробасі руку й запитав трохи запопадливо: