— Павло Сергійович Деркач. Бачу — ви незнайомі. Павло Сергійович працює в науково-дослідному інституті криміналістики. Він — наш експерт.
Чесно кажучи, Хаблакові не дуже подобалися так звані вчені мужі від криміналістики, особливо такого, явно піжонського вигляду, проте нічим не виказав свого ставлення до Деркача, справедливо розсудивши, що зовнішність і перше враження ні про що не говорять.
— Кого чекаємо? — запитав Хаблак.
— Прокурора міста, — пояснив Дробаха.
Тільки-но мовив він ці слова, як з’явився прокурор у супроводі високого літнього чоловіка в формі — як виявилось, начальника аеропорту, і всі вони попростували до майданчика, де складали багаж для контролю перед завантаженням у літак.
— Скільки пасажирів мали летіти цим рейсом? — запитав Хаблак у Дробахи.
— Сорок чотири. І зважте, міну підклали до валізи комусь із пасажирів. Одному із сорока чотирьох.
— Звичайно, — погодився Хаблак, — який же дурень сам візьме її з собою. Надто розкішно для самогубства. А про те, що контролюються не тільки речі, які пасажири беруть з собою, а й весь багаж, злочинець не знав.
— Безперечно.
— Отже, був намір знищити одного із сорока чотирьох, — задумливо мовив Хаблак.
— Так, — кинув Дробаха.
— Пасажирів затримали?
— Усі чекають нас.
Хаблак уявив нетерплячих і знервованих пасажирів, чомусь перед його зором постав натовп у центрі великої порожньої зали — зовсім різні люди стирлувалися посеред приміщення і дивилися на них із Дробахою, одні підозріливо, інші з надією, гнівно, прохально, запобігливо: що не людина, то інакший вираз обличчя та інший настрій, але всіх об’єднувала неприязнь до них, наче вони з Дробахою завинили чимось, і водночас надія, буцім одного їхнього слова досить, аби всі хвилювання і переживання закінчились та їх нарешті посадили в літак і доставили до Одеси.
Їх зустріли на майданчику, де стався вибух, начальник служби контролю і високий сутулий чоловік у міліцейській формі. Хаблак трохи знав його — підполковник Устименко — зустрічалися на якійсь республіканській нараді, запам’ятав не так його, як чуприну, купу шосткого дротяного волосся, здавалося, торкнись — і подряпаєшся.
За роки, що вони не бачилися, Устименко посивів і постатечнішав, але волосся, як і раніше, безладно стирчало з-під кашкета.
Від валіз, які лежали купою посеред майданчика, майже нічого не лишилося. Експерт почав фотографувати місце події, Хаблак з Дробахою заходились уважно оглядати залишки речей.
Устименко підійшов до Хаблака, скрушно похитав головою і мовив:
— Бачите, тут рознесло все на друзки. — Пояснив, хоч це було й так видно. — І ніхто не скаже, в якій саме валізі стався вибух.
Начальник аеропорту, почувши ці слова, розвів руки й зауважив розпачливо:
— Ну, добре, ми знаємо, що все одно міну знайшли б і знешкодили. Але ж які негідники: свідомо хотіли знищити і десятки людей!
— Де пасажири? — похмуро запитав Хаблак.
— Ми влаштували всіх у готелі. Попросили зачекати дві—три години. Пояснили, чому затримка, і всі погодились.
— Ходімо, — запропонував Дробаха, — тут розберуться і без нас. А пасажири й так знервовані. До речі, — поцікавився, — літак чекає на них?
— Звичайно. Тепер усе залежить од вас.
— То більше, — заметушився Дробаха й попрямував до готелю, глибоко засунувши руки в кишені піджака.
Бабця, яку Хаблак почав розпитувати першою, дивилася на нього злякано, відповідала невлад, нарешті запитала:
— Чекай, що ти про чемойдан? При чому тут мій чемойдан? Ти скажи, чому люди гинуть? Чому шпигунів пустили, як їх, американських, ну, що в беретках? Кажуть, напали на літак?
Хаблак ледь приховав усмішку: це ж треба! Правда, й бабця старезна, сиділа б краще вдома. Така що не вигадає, відразу ж і розпатякає, вже й зелені берети приплела, чула дзвін, та не знає, де він…
— Що ви, бабусю, кажете, — заспокоїв, — які там диверсанти в беретах, звичайна аварія.
Проте бабця виявилась настирливою.
— Якщо звичайна, навіщо тобі знати про мій чемойдан? — заперечила зовсім слушно.
— Аварія сталася перед завантаженням багажу в літак, — не дуже конкретно пояснив майор, — може, щось випадково потрапило в речі пасажирів…
— Ні, — мовила бабуся твердо, — я, хоч і стара, а чемойдан сама пакувала.
— А потім? — поцікавився Хаблак. — Ви ніде його не лишали? До чужих рук не потрапляв?
— Ні.
— Велику валізу мали?
— Тобто чемойдан?
— Звичайно.
— Нащо великий! Гостювала в дочки, ну, гостинців онукам купила, дочка трохи дала: цукерок, ляльку, курточку нейлонову. Разом пакувалися.
Читать дальше