Ростислав Самбук - Вибух

Валбіцин посміхнувся.

— Курт Вілюман, — назвався. — Я — солдат, правда, служив в есесівській частіші, і ці російські вовки чомусь переслідують мене. Ось і мушу критися. Прошу… — дістав справжню солдатську книжку. — Можете подивитися.

Жінка взяла книжку.

“Тепер готова, — подумав Валбіцин. — Тепер ти, дурепочко, нікуди від мене не подінешся…”

— І ви справді хочете лишитися в мене? — Фрау Штрюбінг повернула книжку, і очі в неї потеплішали.

— Якщо приймете… — Валбіцин обвів уважним поглядом подвір’я. Куточками очей побачив, як затривожилася жінка, і остаточно впевнився, що фрау Гертруда в нього на гачку. — Гарно тут, — зітхнув, — і ви мені сподобались з першого погляду.

— Брешете, — заперечила жінка, та не дуже рішуче. — Просто хочете переховатися в мене.

— Переховатися також, — не став заперечувати Валбіцин. — Я відразу повірив вам, як тільки побачив ваші очі. — Гадав, що і цей досить невишуканий комплімент сподобається фрау Штрюбінг, та нараз обличчя в неї витягнулося, жінка знову зиркнула на нього підозріливо й мовила:

— Але ж ви не німець!

— Чому так гадаєте?

— Акцент, вас виказав акцент… А я, дурна…

— То й що? — Валбіцин ступив до неї, та фрау Штрюбінг підвела руки, захищаючись, і очі в неї засвітились непідробним гнівом.

— Ти — поляк! — вигукнула люто. — Клятий поляк, який має нахабство залицятися до німкені!

— А якщо й справді поляк? — не зрозумів Валбіцин. — Яке це має значення? Головне, що ви подобаєтесь мені…

— І ти смієш казати таке! Мені, арійці? Тебе ж повісять, якщо залізеш до мене в постіль. А мені не минути концтабору!

Тепер Валбіцин згадав, що в третьому рейху дійсно існував такий закон. Махнув рукою і заперечив:

— Не хвилюйтеся, фрау Гертрудо! Я не якийсь поганин слов’янин, а австріяк. З-під Лінца, чули про таке місто? Звідси і акцент…

Жінка подивилася на Валбіцина недовірливо.

— Чим доведеш?

— Я ж показував солдатську книжку. Хіба поляка взяли б у СС?

— І то правда… Як я про це не подумала?

— Жінки часто верзуть, не подумавши, — мовив Валбіцин поблажливо.

Фрау Гертруда зітхнула й відступила з викладеної червоною цеглою доріжки, що вела від воріт до будинку. Валбіцин зрозумів її і попрямував до ганку, не озираючись, як справжній господар. Лише в передпокої нарешті зітхнув полегшено й запитав жінку:

— Росіяни є в селі?

— Сьогодні пройшла колона машин з солдатами. А тиждень тому билися під лісом. Наші відступили…

— Там, де обгорілий танк?

— Так.

— А в Нойкірхені нікого не лишили?

— Мабуть, ні, бо ми б знали.

Валбіцин скинув брудні черевики, і фрау Гертруда відразу подала йому капці.

— Беріть, Курте, лишились ще від чоловіка.

— А в тебе гарна пам’ять, — посміхнувся Валбіцин, — запам’ятала, як мене звуть. З першого разу.

— Курт Вілюман, — ствердила.

Валбіцин повільно зняв куртку і в’язаний капелюшок. Запитав:

— Чи не лишилися в тебе від чоловіка свіжа сорочка й піджак?

Жінка зміряла його поглядом.

— Усе є, але ж він був огрядніший за тебе.

— Бачиш, схуд на солдатських харчах. Доведеться підгодовувати…

— Авжеж, — одразу погодилась фрау Гертруда. Заклопоталася, побігла до кімнати, лишивши двері відчиненими. Валбіцин задоволено покрутив головою: кімната чиста й затишна, на підлозі килим. Скинув з себе куртку й бруднувату сорочку, одягнув принесену фрау Гертрудою фланелеву, з приємністю відчуваючи, яка вона чиста й м’яка. Вимив руки, повільно обтер їх рушником, уважно глянув на жінку й, трохи повагавшись, запитав:

— У тебе не знайдеться чарки шнапсу? Щоб зняти нервове напруження. Розумієш, поки діставався сюди…

— Зараз я тебе нагодую. Почекай трохи, сідай тут, — вказала на зручне крісло, — відпочивай, а я скоро…

Вона зникла, а Валбіцин підійшов до вікна, визирнув у щілину між фіранками. Вулиця, як і раніше, порожня, тільки літня жінка жене двох корів. Проминула садибу фрау Штрюбінг, навіть не глянула на будинок.

Валбіцин подумав: а якщо він вчинив неправильно, якщо смершисти почнуть прочісувати села?.. Однак навряд. Так, навряд підніматимуть цілі військові частини заради одного втікача. Це заспокоїло його — приміряв піджак і лишився задоволений. Правда, трохи широкий у плечах, та дарма. Дістав з куртки папери, які витягнув з сейфа, роздивився. Так і є, списки агентів, закинутих до червоних. Паролі, явки… Ще якісь… Чудово все ж жити на світі, коли маєш голову на плечах і тверду руку. Заховав папери до внутрішньої кишені піджака, туди ж поклав документи на ім’я Петера Зайделя, комерсанта з Бреслау. Треба прожити у фрау Штрюбінг днів десять чи навіть більше, поки все заспокоїться і забудеться, — тоді можна потихеньку дістатися до американців.