Ростислав Самбук - Вибух

— Гарний кінь, певно, племінний, я на цьому не розуміюся…

— І я не кавалерист… — З тону Карого Бобрьонок уловив, що полковник трохи пом’якшав. — Дістаньте мені цього Валбіцина, майоре, не наказую, прошу!

— Він убив Толкунова, — відповів Бобрьонок, — підло, ударом ножа в спину… Ми видряпаємо його з-під землі!..

15. Валбіцин скакав, обминаючи поодинокі хутори й намагаючись не потрапляти людям на очі, та все ж не міг уникнути кількох зустрічей. Спочатку його побачив якийсь літній селянин, що шкандибав, спираючись на ціпок, стежкою поміж полями; потім з посадки, якої, ховаючись, тримався Валбіцин, вийшла огрядна жінка — побачивши вершника, провела його допитливим поглядом. Валбіцин намацав у кишені пістолет, з задоволенням всадив би в неї кулю, аби позбавитися свідка, але подумав, що в посадці можуть бути ще люди, й тільки підігнав жеребця. Вороний вже втомився, дихав важко, й боки вкрилися милом, та Валбіцин не шкодував коня: знав — кожна хвилина й кожен кілометр віддаляють його від мисливського будинку фон Шенка, від смершистів, які ніколи не простять йому смерті свого товариша.

Нарешті побачив удалині темну смугу лісу й трохи осторонь неї перші будинки Нойкірхена. Тепер мусив вжити всіх заходів, щоб ніхто не зміг помітити його, — стримав коня, пустив риссю, потім перевів на крок, роззираючись уважно. З’їхав у неглибоку улоговину поміж полями. Тепер його могли помітити лише за кілька кроків — Валбіцин полегшено зітхнув і знову пустив вороного риссю.

Доскакавши до лісу, зупинив коня і постояв трохи на узліссі, прислухаючись. Здається, нічого підозрілого й нікого, тільки кілометрів за два, попід самим селом, пасеться худоба і якась жінка наглядає за нею.

Валбіцин повернув коня до лісу. їхав і подумки лаяв педантично акуратних німців: ліси тут розріджені, без завалів і хащів, мало не кожне дерево пронумероване, галявини без підліска, наче це не ліс, а парк. Нарешті, здається, знайшов підходящу місцину — яруга з крутими схилами, вкритими кущами, і по дну протікає потічок. З задоволенням подумав: усе ж війна далася взнаки, і в клятих швабів не дотянулися руки до цього байраку. Провів жеребця вздовж ручая далі, в самісінькі хащі, й нарешті спинився. Вороний потягнувся до води. Валбіцин дістав пістолет, заклав дуло коневі у вухо — жеребець радісно форкнув, вмочивши губи в холодну воду, і в цей момент Валбіцин натиснув на гашетку.

Вороний шумно видихнув з себе повітря і завалився боком у струмок, хвицьнув ногою, і Валбіцину довелося відсахнутися, аби не зачепив копитом. Перескочив через ручай і видерся крутим схилом байраку до лісу. Озирнувся задоволений: навряд чи хто-небудь з місцевих жителів у ці тривожні дні поплентається сюди, якщо ж і підуть до лісу, то кому захочеться продиратися крізь хащі до байраку?

Він пройшов до села узліссям, ховаючись у кущах, хоч навпростець шлях скорочувався мало не вдвічі. Далі до Нойкірхена вела вкатана польова дорога, обіч якої зовсім близько до лісу стояв обгорілий “тигр”. Валбіцин затримався на узліссі, виглядаючи, чи нема часом чогось підозрілого, та все навколо випромінювало спокій. Навіть підбитий танк, від якого несло паленим залізом, не викликав тривоги, навпаки, свідчив, що війна вже прокотилася по тутешній місцині.

Валбіцин хотів уже рушити до села, як нараз уловив далекий шум, наче дзижчання мухи, й про всяк випадок відступив у гущавину. Слава богу, що вчинив так, бо дзижчання наростало, через кілька хвилин перетворилося на гуркіт, і з села вискочив танк незнайомої Валбіцину марки. Танк постояв трохи, загрозливо похитуючи стволом гармати, потім заревів і рушив до лісу. Дуло гармати дивилося просто на Валбіцина, здається, воно от-от вивергне вогонь, Валбіцин зіщулився й кинувся на землю, але танк повернув до лісу, і відразу з села виїхали машини з солдатами. Йшли потужні американські “студебекери”, вздовж бортів сиділи солдати в пілотках і з автоматами, Валбіцин виразно бачив їхні обличчя — рум’яні, зовсім молоді й зморшкуваті, суворі, з сивими скронями, обпалені сонцем і пороховим гаром, раптом Валбіцин подумав, що, може, хтось із цих солдатів з Орловщини, бодай навіть з їхнього колишнього маєтку їдуть по Німеччині владно, як переможці, а він вимушений таїтися в кущах, втискуватися в землю — боже мій, яка несправедливість…

А машини йшли повз нього, обдаючи бензиновим смородом, нарешті остання сховалася поміж деревами — Валбіцин полежав ще трохи й посунув до села обережно, стискаючи в кишені куртки тепле руків’я пістолета, — росіяни могли лишити в Нойкірхені патруль, і мусив тримати вуха нашорошеними.