Ростислав Самбук - Вибух

Валбіцин відчув, що жах трохи відпустив його. Йому мають повірити, труп шефа команди “Цепеліна” — переконливе свідчення його лояльності. Непомітно черевиком намацав тіло гауптштурмфюрера. Як добре все склалося, чудово, що Краус погидував особисто кінчати гауптштурмфюрера й доручив акцію йому…

Штурмбанфюрер, правда, може розколотися, розповісти про справжні мотиви вбивства, проте хто повірить фашистові, есесівцеві, який готував замах на самого Верховного Головнокомандувача?

А він, Валбіцин, чесно й детально розповість про те, як Краус примушував спеціалістів “Цепеліна” розробляти цю брудну акцію — спеціально приїхав з Берліна, привіз диверсанта, кажуть, РСХА витратило понад п’ять мільйонів марок на підготовку диверсії…

Валбіцин з ненавистю зиркнув на Крауса. Здається, ворушиться, а було б значно краще, якби той чорнявий майор прикінчив його. Зайві свідки завжди шкодять.

Нараз пролунав постріл, за ним другий — стріляли біля літака, либонь, цього разу в того майора виникли ускладнення — американський пілот чинив опір. Капітан, який вартував Валбіцина, обернувся до хвіртки, крізь яку проглядався шматок поля, він підставив Валбіцину спину, на секунду чи дві, спину у вилинялій гімнастерці, і Валбіцину вистачило цих двох секунд, аби збагнути, що випадок підніс йому останній шанс: тепер він уже не контролював своїх вчинків, просто не міг контролювати, робив усе швидше, ніж можна було осмислити. Нахилився і схопив руків’я ножа, що стирчав із спини гауптштурмфюрера, лезо зблиснуло і опустилося на спину капітана, розідравши легку й піддатливу тканину. Толкунов випустив пістолет, Валбіцин перехопив його в повітрі, помітив перекошене від жаху чи люті обличчя Маркова, побачив, як тягнеться той до пістолета, засунутого за пас, — не цілячись, вистрілив у Маркова й кинувся до хвіртки.

Не знав, влучив у Маркова чи схибив, але не мав ані секунди на роздуми. За два кроки — хвіртка, й паркан захистить його, спочатку паркан, а за ним кущі й байрак, далі знайома стежка, що веде в обхід парку. Він знає тут мало не кожен кущ, і навряд чи смершисти наздоженуть його. До того ж має пістолет з повною обоймою…

Обминувши густі зарості, Валбіцин узяв різко праворуч, до байраку, однак в цей час саме звідти на нього вискочив кінь з вершником — якийсь хлопчина на вороному жеребці. Він побачив Валбіцина й зупинив коня, вороний закрутився на місці — хлопець здивовано й лячно втупився у Валбіцина, а той розгубився лише на мить. Підвів пістолет, вистрілив, проте хлопець зіскочив з коня, заховався за ним. Валбіцин, ризикуючи потрапити під копита, схопився за луку сідла, скочив у нього, не торкаючись стремена, вдарив закаблуками жеребця в боки, побачив, як відсахнувся хлопчина, хотів вистрелити в нього, та утримався, пошкодувавши набоя, і пустив коня краєм поля вздовж байраку. Побачив унизу в хащах автомобіль, почув позаду постріл, отже, Марков отямився і стріляє вслід — пригнувся до кінської шиї, ледь не розпластався на жеребці, а той ішов чвалом легко й швидко, чудовий верховий кінь.

Позаду ляснули ще постріли, розкотилася автоматна черга, проте Валбіцин з радістю усвідомив: найгірше вже позаду, тепер навряд чи влучать — повернув із стежки на поле й зареготав голосно й люто. Нехай навіть заведуть свою чортопхайку, полем все одно не проїдуть, справді, шукай вітра в полі!..

Валбіцин попестив коня по гарячій спітнілій шиї. Подумав: тільки відчай допоміг йому скочити на жеребця без стремена… А кінь справді баский, таких жеребців полюбляв його батько, слава богу, привчив сина до коней, разом гасали полями, ганяючи лисиць та зайців…

Коли це було, і як блискавично минають роки…

А пострілів позаду вже не чути.

Валбіцин нарешті насмілився озирнутися, та нікого не побачив, тільки верхівки дерев парку фон Шенка виднілися за гребенем горба. А він і не помітив, що вже скаче по схилу — поле перевалило через ледь помітний горбочок, рятівне поле, яке він ніколи не забуде.

Валбіцин зручніше вмостився в сідлі й огледівся. Тепер треба повернути круто ліворуч, за сім чи вісім кілометрів має бути велике село, де можна загубитися, — проїжджали його, везучи сейф до Штокдорфа. Певно, в машині смершистів є рація, вони зчинять тривогу, спробують перекрити всі навколишні дороги, однак що йому дороги — полями й перелісками дістатися наступного села, яке, здається, називається Нойкірхен…

А шукати його мусять в районі Сведбурга, на захід від Штокдорфа, — який же дурень тікатиме на схід, далі від американців, які прислали за Валбіциним літак. Саме так розмірковуватимуть у червоній контррозвідці, а він у цей час спробує відсидітися десь у Нойкірхені чи трохи далі в глухому закуті…