Ростислав Самбук - Вибух

Жеребець бив міцним копитом у дерев’яну перегородку стійла й роздратовано форкав, Мишко спустився з сінника й дав йому напитися, вивів надвір. Тепер кінь уже не косив на нього люте око й не намагався вкусити, видно, визнав за свого, і Мишко пустив його побігати в загоні.

Вороний став дибки й заіржав, радіючи свободі, з конюшні відгукнулася кобила, Мишко озирнувся і побачив у дверях Карла. Старий насварився на нього кулаком, тицьнув пальцем у жеребця, а потім виразно обвів рукою навколо шиї, показуючи, що загрожує хлопцеві. Проте Мишко лише зареготав у відповідь, Карл, підвівши стиснуті кулаки, кинувся до нього, та Мишко взяв його за грудки й міцно трусонув. Карл лячно витріщив очі, пробелькотів:

— Графський кінь, самого Генріха фон Шенка, знаєш, що тобі буде?

— А ми тепер вашого фон Шенка туди ж відправимо… — Мишко повторив Карлів жест, не без задоволення побачивши, як відступив конюх.

— Точно збожеволів… — прошамкотів, проте, видно, згадавши свою вищість над цим нікчемним східним робітником, загорлав гнівно: —Постав, кажу, коня до стійла!

Мишко заклав два пальці до рота, свиснув по-розбишацьки, і жеребець, злякавшись, став дибки. Карл позадкував, а хлопець знущально кинув йому:

— Ходи, діду, додому спати!.. — Хотів додати щось в’їдливіше, та наразі побачив над Штокдорфом літак: він розвернувся над селом, лігши на крило, летів низько й повільно просто на конюшню. І знову Мишко помітив червоні зірки на крилах, угледів навіть пілота в шкіряному шоломі, здається, піймав його уважний погляд і, переповнений радістю, підкинув угору кепку й загорлав:

— Наші!

Літак знову ліг на крило й завернув круто. Мишкові здалось, сідатиме поруч на лузі, та рев мотора віддалявся в бік мисливського будинку — нараз Мишко побачив, як літак клюнув носом і почав знижуватися.

“Пішов на посадку”, — збагнув.

Але ж літак з червоними зірками сів на полі, що межувало з мисливським будинком, а там вчора ввечері лишився Бобрьонок з товаришами. Отже, це майор викликав літак — чорнявий майор. Вчора йому на допомогу примчав танк з автоматниками, а сьогодні — літак. Це зовсім не здивувало Мишка — він одразу розпізнав у майорі велике начальство. Хлопець подумав трохи й кинувся до конюшні. Витягнув сідло та вуздечку, перескочив через жердини загону, та жеребець розігрався і не йшов до нього, Мишко голосно облаяв вороного, примудрився і все ж упіймав та загнуздав. Накинув сідло, туго затягнув попругу і, відчинивши ворота загону, скочив на коня. Не стримував жеребця, навпаки, хвисьнув лозиною, і той помчав просто засіяним полем до дороги, що вела в обхід Штокдорфа до парку фон Шенка.

А Мишко підганяв вороного, припавши до кінської шиї, його кидало в сідлі, ледь тримався, та, здавалося, жеребець мало не повзе і він запізниться до найцікавішого. На мить майнула думка, що порушує наказ майора, який відіслав його, та відразу заспокоївся: це ж було вчора, справді, Бобрьонок наказав йому вертатися додому, однак минула ніч, і тепер він може знадобитися майорові.

14. Коли за Краусом зачинилися двері мисливського будинку, Мохнюк перебіг поза кущами до схованки Бобрьонка. Привалився до майора, видихнув йому у вухо:

— Він… Сам штурмбанфюрер Краус!..

Бобрьонок заспокоююче поплескав його по плечі.

— Я так і подумав.

— Бачите, що вигадали: наш літак… І де могли взяти?

Бобрьонок свиснув дроздом, і мало не одразу з бузкових хащів виринув Толкунов. Посміхався переможно.

— Злетілися пташечки, — мовив збуджено, — і зараз ми їх накриємо…

— Так, тепер нікуди не дінуться, — згодився Бобрьонок.

— А який нахабний! — вигукнув Толкунов. — Ти бачив: прошвендяв алеєю, як у себе вдома.

— Звик. Певно, не раз бував у фон Шенка. І це нам на руку. — Бобрьонок помовчав і вів далі: — Братимемо їх біля воріт. Де твоя засідка, старлей. Там кущі підступають до самісінької алеї. Ми з капітаном чекатимемо їх відразу за ворітьми, а ти, старлей, підстрахуєш нас у бузкових хащах. Якщо трапиться осічка, тікатимуть тільки в твій бік.

— А літак? — запитав Толкунов. — Невже випустимо? Може, раніше візьмемо пілота?

Бобрьонок рішуче похитав головою.

— До літака йти полем, непомітно не дістанешся. Пілот може відчути небезпеку й встигне підняти машину в повітря. Як тоді братимемо Крауса з компанією?

— Шкода.

— Гадаєш, мені не шкода? Спробуємо взяти їх акуратно, а тоді вже пілота…

— Точно! — Толкунов засунув долоні під пахви, відігріваючи. — Пішли, майоре, бо в мене вже руки сверблять за цією сволотою.