Ростислав Самбук - Вибух

Краус застиг на мить, оцінюючи ситуацію. Певно, він припустився помилки, не пристреливши Кранке в холі, та зараз уже пізно. Невідомо, може, вони з Валбіциним змовилися. Валбіцин стоїть поруч нього і, звичайно, встигне вистрілити, перш ніж Краус покладе Кранке і його. До того ж Хейг сказав недвозначно: Валбіцин згодиться американській розвідці. Правда, якщо покласти обох, свідків не лишиться, і завжди можна щось вигадати. Та застрелити обох вже не вдасться, принаймні небезпечно…

А якщо?..

Так, треба вбити клин між ними…

— Ви хочете дістати списки, Кранке? — запитав.

— Вони будуть у мене!

— І хто ж це вирішив? — Краус вклав у запитання всю свою іронію.

— Я.

— Не довіряєте нам? — Кажучи це, обернувся до Валбіцина, немов запрошував у спільники.

Кранке анітрохи не знітився.

— Я — шеф особливої команди “Цепеліна” й ці списки готував особисто.

— Колишній шеф, — уточнив Краус, — усі ми, на жаль, колишні, і тому списки нехай дістане гер Валбіцин. І зберігає їх. — Відступив і подав ключ Валбіцину. Той одразу взяв його, і Краус зрозумів, що переміг. Кранке також нарешті усвідомив свою поразку й пробелькотів:

— Ну, якщо вже так… Але ж я вважав…

— Нікого не цікавить, що ви вважали! — Краус безцеремонно відсторонив гауптштурмфюрера. — Діставайте документи, — наказав Валбіцину.

Валбіцин не без задоволення відімкнув сейф. По-перше, приємно, що цього бундючного Кранке поставили на місце, по-друге, самий факт, що найсекретніші списки зберігатимуться в нього, свідчив про довіру з боку Крауса, що також важливо. Дістав чорну папку, витягнув з неї папери. Усього кілька десятків аркушів з надрукованими на них прізвищами. Але скільки важать вони!

Валбіцин, здається, й справді відчув тягар на руці. Склав аркуші й засунув до внутрішньої кишені куртки.

— Не втрачатимемо часу, — сказав Краус, уважно дивлячись, як Валбіцин ховає списки. — Сподіваюсь, ви зібралися?

Кранке витягнув з кутка кімнати велику валізу, а Валбіцин підхопив з ліжка рюкзак. Легко підважив його в руці, мовив безжурно:

— Оце все моє майно, нажите мало не за піввіку. Момент, — обернувся до Крауса, — там у барі стоять дві непочаті пляшки. Вони вже не дістануться Генріху фон Шенку, і буде шкода, коли такий гарний коньяк питиме якийсь червоний комісар. Є пропозиція реквізувати!

— Давайте, — погодився Краус. — Тільки швидко.

Валбіцин затупотів гвинтовими сходами, Кранке потягнув свою велику валізу до виходу, а Краус затримався в підвалі. Дочекався Валбіцина і, дивлячись, як запаковує той до рюкзака пляшки, мовив:

— Літак може взяти тільки двох…

— Тобто?.. — не збагнув Валбіцин.

— Я кажу — двох… Невже треба розжовувати?

— Маєте на увазі?.. — Валбіцин зміряв штурмбанфюрера недовірливим поглядом.

— Так, мене і вас.

— А Кранке?

Краус рубонув долонею повітря.

— Наскільки мені відомо, для вас це не так уже й складно… Тільки десь там, у парку. І без галасу.

Валбіцин ледь помітно поморщився.

— Невже тільки двох? — усе ж перепитав. Краус кивнув, і Валбіцин зітхнув. — Добре, — мовив, але без особливого ентузіазму. — Коли нема іншого виходу…

Краус пропустив його вперед, вони наздогнали Кранке вже на алеї, — гауптштурмфюрер ішов, перехнябившись від важкої валізи, — відступив убік, даючи дорогу. Краус обігнав його, а Валбіцин притишив крок і намацав у кишені ніж, гостре лезо якого викидалося від легкого натиску на пружину. Озирнувся: старий Георг стояв на ганку й дивився їм услід. У принципі Валбіцину було до шмиги, що подумає про нього камердинер, однак все ж вирішив почекати трохи, там далі, перед самими ворітьми, алея звужувалася і круто повертала, тут упритул до неї підступали бузкові кущі — зручне, затишне місце. Кранке й не писне.

Валбіцин подивився на гауптштурмфюрера, й щось схоже на жалість ворухнулося в ньому. Все ж шкода, що літак бере тільки двох. Он як старається Кранке. Чемодан мало не відриває йому руку — зібрав найцінніше, здається, у валізі є і два чи три полотна досить відомих художників, оберштурмфюрер Телле не без заздрощів розповів колись, що Кранке пограбував якогось заможного єврея у Львові…

Подумавши про картини, Валбіцин вирішив, що валізу навряд чи слід лишати: американці — ділові люди й можуть заплатити за це барахло непогані гроші. Зрештою, можна поділитися з Краусом… Тепер уже згорблена постать гауптштурмфюрера не пробуджувала в ньому жодних позитивних емоцій — алея повернула до воріт, кущі впритул підступили до неї, і Валбіцин дістав ніж. Ступив крок убік, прилаштовуючись за спиною Кранке, натиснув на кнопку, відчувши короткий удар леза, піймав напружений Краусів погляд і вдарив гауптштурмфюрера у спину, сильно й точно, як колись на навчаннях у юнкерському училищі.