Ростислав Самбук - Вибух

Розсудливо і уважно оцінивши ситуацію, Татаров дійшов висновку: навряд чи міліція зуміє довести, що він зумисне допомагав розкрадачам соціалістичної власності. Манжула загинув, а більше він ні з ким, крім Гудзія, не контактувався. Проте на Гудзія можна не зважати. Якщо навіть почне валити на нього, де сяде, там і злізе. Завжди можна послатися на те, що в них були загострені службові стосунки, й Гудзій хоче помститися йому. Ну, а якщо докопаються до документів на листовий алюміній, нікуди не дінешся, доведеться визнати: підписував, але не надавав особливої уваги, звичайно, проявив нехлюйство, навіть недбалість, якщо хочете, злочинну, але ж довіряв відповідальному працівникові, начальникові відділу главку — кому ж ще довіряти, як не йому?

Пославшись на недугу, Татаров узяв відпустку. Мусив узяти, був людиною розважливою, хотів урахувати всі варіанти, аж до найгірших, і завчасно вжити заходів.

Перше, що зробив, продав машину. Продав за два дні, навіть трохи продешевивши, продав, хоч серце обливалося кров’ю. Перед тим як віддати, обійшов навколо своєї білої красуні, погладив капот і дах, притулився щокою, ніколи ні з ким не дозволяв собі таких ніжностей, розчулився вперше в житті й розчулився по-справжньому. Бо знав: ніколи вже не матиме такої — вистражданої, викоханої, випещеної…

Одержані за машину гроші Татаров поклав на ощадну книжку: з тим, що вже лежало на ній, вийшла досить кругла сума — якщо фортуна не змилостивиться і доведеться відсиджувати (Татаров передбачив і такий крайній варіант), у нього хоч лишиться перспектива. На дітей та дружину не розраховував, певно, зречуться, а що лишиться йому, коли вийде з колонії? Хоч гроші: придбає нову білу красуню, втече з цього клятого міста, де так зганьбився; на хліб з маслом, навіть якщо не працюватиме, йому завжди вистачить.

Аби ще пожити…

А в тому, що перед ним ще стелитимуться довгі роки, Гаврило Климентійович аніскілечки не сумнівався. Здоров’я мав чудове, щоденно робив зарядку, коли не був на дачі, вранці бігав по сусідньому парку: черева нема, м’язи налиті силою, й голова світла — жодних склеротичних ознак.

Книжку на пред’явника — єдине його багатство і єдину надію — Татаров сховав у целофановому пакеті, щільно обгорнув фольгою і поклав до акуратно видовбаної цеглини. Вночі, коли точно знав, що ніхто не чує і не бачить, розхитав і витягнув цеглину із піддашшя сусіднього гаража, замість неї замурував свою з книжкою. Тепер ніяка міліція, хоч які б мудрагелі не були і яку б техніку не використовували, нічого не знайде, і лежати його ощадній книжці, поки не витягне сам. А щорічно одних процентів набігатиме вісімсот карбованців, потім проценти на проценти…

Тому й дивився на слідчого, який чомусь приїхав до нього, замість викликати чи навіть доставити в прокуратуру, незворушно і навіть трохи зверхньо, по-філософському розміркувавши, що від долі не втечеш, та й втікати поки що нема рації.

Дробаха з задоволенням понюхав пахучий чай і запитав У Татарова:

— Вам не хочеться нічого сказати мені, Гавриле Климентійовичу?

Татаров подивився на нього холодно й бундючно, як на дрібного канцеляриста їхнього главку. Відповів рівно, але Трохи з притиском, наче віддавав наказ підлеглому:

— Вибачте, вас звуть, здається, Іваном Яковичем? Так от, шановний, я гадаю, що мої особисті справи навряд чи зацікавлять республіканську прокуратуру. Отже, службові. А служу я давно, і нічого поганого за мною не ведеться. Можливо, щось не догледів, але це може трапитись з кожним.

— Чай у вас смачний, — трохи не до ладу відповів Дробаха. — І мед ароматний, гречаний?

— Маю два вулики, а тут за кілометр радгосп гречку сіє.

Дробаха поставив чашку й мовив чи то з жалем, чи то пробачально, так, як повідомляють неприємну новину симпатичній людині:

— Я приїхав арештувати вас, Гавриле Климентійовичу.

Татаров не доніс ложечку з медом до рота, і Дробаха побачив, як вперше злякано виокруглилися в нього очі. Проте одразу опанував себе й відповів іронічно:

— Жартуєте? Але ж слідчим, та ще й з республіканської прокуратури, це протипоказане.

— Не жартую, Гавриле Климентійовичу, тому й запитав: чи не хочете щось сказати? Аби полегшити якщо не душу, то хоча б свою майбутню долю.

Татаров кинув ложку так, що ледь не розбила скляну вазочку з медом. Проте спалах його гніву на цьому й кінчився. Подивився на Дробаху зневажливо й одповів різко:

— Я вам не хлопчик, товаришу слідчий, а заступник начальника главку. І радив би не забуватися!