Ростислав Самбук - Вибух

Але Татаров навіть не глянув на документ. Стояв, тримаючись правицею за яблуневу гілку, відчужений і немов позбавлений почуттів, не бачив і не чув нічого, дивився порожніми очима поверх Дробахи, буцім йому було байдуже, що з ним станеться… І справді, Татаров на якийсь момент зовсім реально відчув, що припинив існування, розчинився і зник, що все загинуло, пропало, вибухнуло, що нема людини з усталеними звичками, смаками, вимогами, а замість неї з’явилася зовсім нова істота, тільки зовні схожа на Татарова, істота, котра не належить сама собі, а яка цілком залежить від інших, від їхніх примх, настроїв, характерів, і що так триватиме багато-багато днів. Від цього зробилося лячно, мороз пішов по шкірі, й Татаров подумав, що краще було б покінчити з собою, але тепер не міг учинити навіть цього, бо став уже не людиною, а злочинцем, тепер — уявляв це точно і ясно — не міг навіть кроку вільно ступити.

Але, кажуть, можна призвичаїтися в житті до всього, скільки злетів і падінь бачив він сам — зрештою, його вину ще треба довести, і йому, певно, вдасться відбутися легким переляком.

23. Каштанов подзвонив Хаблакові й наказав терміново зайти.

У кабінеті полковника сиділа жіночка років тридцяти чи трохи старша. Не дуже вродлива, але симпатична, тримала на колінах зелену сумочку, дивилася злякано й весь час клацала замком.

— Сідайте, майоре, — вказав Каштанов на стілець поблизу жіночки й сам примостився поруч. — Оце громадянка Мащенко Лідія Андріївна, вона прийшла повинитися, і, гадаю, вам буде цікаво послухати її. Я перервав розмову з нею на півслові.

Хаблак ледь помітно зморщився: у нього й так багато справ, а тут ще якась Мащенко. Докірливо зиркнув на Каштанова, той перехопив цей погляд, зробив знак, аби Хаблак набрався терпіння, і звернувся до жінки:

— Давайте, Лідіє Андріївно, почнемо спочатку.

Жінка клацнула замком сумочки, притулила її до грудей і почала невпевнено — губи в неї тремтіли, шукала потрібні слова:

— Я вже казала… Значить, зайшов до мене Льоня — Леонід Павлович Гудзій…

Хаблак поворушився на стільці: ось воно що… Хотів щось запитати, та полковник заспокійливо поклав йому руку на плече. Промовчав, а жінка вела далі:

— Ми з ним знайомі, зустрічаємось у наших співробітників, і Льоня, ну, якщо вже до кінця, залицяється до мене. Але в нього дружина, а я самотня, може, воно й негарно, Та що поробиш, чоловік він компанійський і веселий… Мені з ним приємно, звичайний флірт, більше нічого, і взагалі ми в чудових стосунках… Ви розумієте, — зупинила погляд на Каштанову, — я, мабуть, кажу не до ладу…

Полковник підбадьорив Мащенко:

— Ми вас уважно слухаємо.

— Так от, заходить до мене Леонід Павлович, ми в одному з ним міністерстві, й каже, що треба когось там вирулити, його знайомого чи друга, той дуже просить, і відмовити не можна. А мені за це — імпортні чобітки. Я подумала, певно, жартує про чобітки, а може, й ні, либонь, не жартує, бо слід було підписати папір у начальника нашого Главку на поліетилен, а він точно не підписав би, я знаю…

— Який поліетилен? — стрепенувся Хаблак. — І кому?

— Одному з наших заводів. Поліетиленова кришка. Двісті тонн… Ну, я зробила, начальник, звичайно, не підписав би, то в другому примірнику виправила цифру…

— Підробили документ? — уточнив Каштанов.

Мащенко клацнула замком, відкрила сумочку й дістала й неї пакет.

— Підробка, — погодилась, — і я винна. Але ж просив Леонід Павлович, а знаєте, заводам не завжди дають, що потрібне… Ну, я вже почала забувати й на чобітки вже не сподівалась, коли днями приходить до мене хлопець, дзвонить, передає пакунок і каже: від друзів Леоніда Павловича. Віддав і зник. Розгортаю, а там от що…

Мащенко тремтячими пальцями розгорнула пакунок і поклала на стіл пачки грошей.

— Тут три тисячі, — відсмикнула руку, немов обпеклася. — І я всі ці ночі не спала. Потім зважилась і пішла до вас.

Каштанов перезирнувся з Хаблаком.

— Шилінг, — сказав Хаблак, і Каштанов розуміюче нахилив голову.

— Більше той хлопець вам нічого не сказав? — запитав полковник.

— Ні. Тільки: від друзів Леоніда Павловича — і одразу пішов.

— А Леоніда Павловича ви давно бачили? — поцікавився Хаблак, уважно дивлячись на Мащенко: адже Гудзія вчора ввечері заарештували, і, можливо, ця жінка, дізнавшись про те, злякалася і прибігла до міліції.

— Відтоді, коли попросив мене про поліетилен, не зустрічалися. Я хотіла подзвонити йому, та якось не наважилась. Якщо він знає про три тисячі, виходить, разом з ними, тобто з тими, хто заплатив, а такі гроші даремно не платять…