Ростислав Самбук - Вибух

Дем’яна знають не тільки на їхньому підприємстві, його портрет — на районній Дошці пошани, через місяць — півтора одержить квартиру в новому будинку — все одно їхнє гуртожиткове братство розпадеться.

Ця думка чомусь не принесла Кузьмі полегшення — допив вино і взявся пригощати друзів:

— Курчата-табака, хлопці, чуєте, з часниковою підливою. Візьми, Дем’яне, аджики, в роті горітиме, а ти вином залий, грузини так і роблять.

— Учений, — посміхнувся Гліб. — Їж курчат і пий вино, у Сибіру не дадуть. Там харіусом та лосятиною харчуватимешся і морошкою закушуватимеш.

— Хіба погано?

— Хто каже — погано… І все ж дивуюсь я тобі, Кузьмо, на Жовтневі квартиру б одержав, а там знову по гуртожитках тинятимешся.

— А тобі зле в гуртожитку? — Кузьма відломив курячу ногу, відкусив і примружився од задоволення. — Де б ще таких друзів знайшов?

— Там сибіряки — народ суворий.

— А ми що, балаболки?

— Ми — народ робочий, — не без пихи одізвався Гліб. — Ми всюди потрібні.

— Отож, особливо в Сибіру.

— Може, ти й правий, — погодився Гліб. — Комусь треба й там. І, якщо добре поміркувати…

— І я б з тобою… — нараз утрутився Дем’ян. Очі в нього після вина заблищали, він, здається, втратив свою природжену вайлуватість і пожвавішав.

— Хто ж заважає? — аж потягнувся до нього Кузьма.

— А Тома? — спохмурнів Дем’ян. — Що Тамара заспіває?

— Візьми її з собою.

— Спробуй умовити. Вона з Києва — нікуди.

— Так, тобі з Тамарою двокімнатну дадуть, — вставив Гліб. — Не менше. А там, на Ангарі, походиш…

— Тамара вже в чергу на меблі стала, — якось жалібно зізнався Дем’ян.

Гліб зареготав.

— Куди ж з меблями до Сибіру пхатися! — вигукнув. — Меблі обтяжують, і ти, Дем’яне, вже заарканений. Це ми з Кузьмою вільні козаки, що нам, молодим-нежонатим, гуртожиток усюди дадуть, а менше ніж по двісті карбованців ще не заробляли. А в Сибіру, мабуть, на всі чотириста потягнеш? — запитав у Кузьми. — Куди гроші діватимеш?

— Не по гроші їду.

— А по що? Скоро на “Жигулі” стягнешся.

— Стягнуся, — несподівано швидко погодився Кузьма, — але ж не в тому річ…

— У чому ж?

— Хіба не розумієш, — сказав Дем’ян, — там у Сибіру люди знаєш як ростуть!

— Отож, — згодився Кузьма, — я вже на четвертому, через рік диплом матиму, ну й що?

— Майстром поставлять.

— А в Братську мені вже зараз інженерну посаду пропонують. Ось, — витягнув з кишені листа, — так і пишуть: одразу заступником начальника цеху.

— Ну, — не повірив Гліб, — заступником начальника? — висмикнув листа, проте читати не став, поклав на стіл і притис великою зашкарублою долонею. — Так ти в наступній п’ятирічці й до директора доскочиш!

Кузьма лише знизав плечима, однак не дуже заперечливо. Мовив:

— Я гірничий закінчую, а Сибір тільки розворушили. Ти про КАПЕК чув?

— З чим це їдять?

— Камсько-Ачинський паливно-енергетичний комплекс, голова з вухами. У Красноярському краї. І розташований цей комплекс уздовж Транссибірської магістралі. Газети читай. Збагнув?

— Так ти ж на четвертому, а я тільки на другий перескочив, — хитро блиснув очима Гліб. — До того ж на механічному…

— От БАМ закінчать, — мрійливо мовив Кузьма, — тоді взагалі… Там усім їдла вистачить.

— Майже умовив, — роздумливо одповів Гліб. — Ти от що, Кузьмо, влаштуєшся, напиши, що та як там. А я, сам знаєш, легкий на підйом, мені збиратися — два тижні за існуючим законодавством…

— Давай, — підставив йому долоню Кузьма, а Дем’ян налив усім вина, аби скріпити угоду. Хотів сказати, що заздрить друзям, та не встиг, бо в двері постукали й відразу, без дозволу, зазирнула чергова по гуртожитку, скривилася невдоволено й зауважила:

— Порушуєте?

— Сухе вино, тьотю Галю, — посміхнувся Гліб.

— Усе одно не положено… — жінка озирнулась на когось у коридорі, мовила прохально: — Ви вже їх не засуджуйте: проводжають товариша…

Чергова відступила, пропускаючи до кімнати незнайомого чоловіка. Хлопці підвелися, намагаючись хоч якось загородити стіл із пляшками, та відвідувач лише посміхнувся і навіть вибачився за не дуже своєчасне вторгнення. Гліб поступився стільцем, сам влаштувався на Дем’яновому ліжку, а Дробаха озирнувся на тьотю Галю — стовбичила в незачинених дверях.

— Не смію затримувати, — тільки й мовив.

Чергова, видно, хотіла послухати розмову, але не насмілилась заперечити, буркнула щось сердито й не дуже ввічливо грюкнула дверима. І тільки тоді Дробаха представився. Побачив, як одразу витягнулися в хлопців обличчя, і подумав про недоліки своєї професії — усе ж, хоче він цього чи не хоче, а несе людям неспокій і клопоти — мабуть, зіпсував цим симпатичним молодикам застілля. Та що поробиш? І Дробаха пояснив, що він буквально на хвилинку — мусить з’ясувати одне невеличке питання.