Ростислав Самбук - Вибух

Варвара полегшено зітхнула: отже, відвідини міліцейського працівника безпосередньо не стосуються її та Івана, але що вона може знати про літак?

Так і відповіла цьому настирному майорові з карного розшуку.

— Марія Федотівна не дзвонила вам з Одеси? — поцікавився той, явно проігнорувавши її запитання.

— Ні.

“Доведеться пояснювати: що до чого”, — подумав Хаблак без особливого задоволення, втім, це надавало йому певні переваги, і майор вирішив негайно скористатися з цього:

— Ви чули про вибух у Борисполі? — запитав, не зводячи з Варвари пильних очей: якщо причетна до цієї трагедії, обов’язково викаже себе.

Але Варвара відреагувала так, як, певно, кожна дочка, почувши, що з її матір’ю щось трапилось: очі в неї округлилися, нижня губа випнулася, обличчя зблідло.

— Що? — вигукнула. — Який вибух? Що з мамою?

“Ні, — подумав Хаблак, — так імітувати переляк неможливо”.

— Заспокойтеся, — підніс руку. — З Марією Федотівною все гаразд.

— Але ж ви сказали: вибух…

— Ви забули: раніше я запитав, чи не дзвонила Марія Федотівна з Одеси?

Варварині щоки порожевішали, вона глибоко й з полегшенням зітхнула.

— Слава богу, — мовила, — з мамою все гаразд. Але чого вона мусила дзвонити?

— Зараз усе поясню, — пообіцяв Хаблак. — Однак раніше прошу вас відповісти на кілька запитань.

— З задоволенням. — Було видно, що Варвара й справді відповідатиме з готовністю: адже головне — з мамою нічого не сталося, решта — пусте.

— Ваш чоловік на роботі?

— Ні, Іван узяв відгули, сьогодні та завтра вдома.

— Можу його побачити?

— Пішов до машини й скоро повернеться.

— Він відвозив Марію Федотівну в Бориспіль? — запитав Хаблак, хоч і знав це зі слів Вінницької.

— Так.

— А речі пакувала Марія Федотівна?

— Я допомагала їй.

— Потім ваш чоловік зніс їх до машини?

— Звичайно.

— Чому ви не проводжали матір до аеропорту?

— Дочка прихворіла; не пішла в садок і не було її з ким залишити.

— А чому Марія Федотівна не спустилася до машини разом з вашим чоловіком?

— Не знаю. Та й хіба не все одно — пішла мама одразу чи затрималася.

— Саме це я і хотів уточнити.

— Дивне запитання.

— Та й взагалі ці міліцейські працівники дивні, — посміхнувся Хаблак. Проте відразу посерйознішав і мовив: — Прошу пригадати, чи надовго затрималася Марія Федотівна в квартирі після того, як ваш чоловік поніс валізу?

Варвара кліпнула очима.

— Іван сказав, — почала пригадувати, — що мусить перевірити тиск у скатах. Він вічно крутиться коло машини, увесь вільний час щось ремонтує або загвинчує… Мати сказала, аби не барився, бо повинні їхати за чверть години. За чверть години й пішла.

“П’ятнадцять хвилин, — подумав Хаблак, — чверть години мав Іван Петрович Бляшаний, щоб покласти до тещиної валізи вибухівку”.

А мовив зовсім інше:

— Гарно живете, — похвалив, обвівши поглядом справді зі смаком обставлену кімнату. — Квартира у вас затишна.

Варвара задоволено посміхнулася.

— Так, чотири кімнати й майже у центрі, краще не може бути.

Подумала: а ще кілька хвилин тому хотіла помінятись — зробилося соромно, немов учинила щось негарне й навіть ганебне.

— У такій квартирі тільки й жити та не журитися, — почав обережно Хаблак. — У мирі й злагоді…

— Звичайно! — аж зраділа Варвара. Майнула думка: правду каже цей міліцейський майор, от, людина зовсім стороння, а розуміє все, не те що Іван…

Ну, чого він біситься? Щоправда, у мами характер — не дарунок, проте до кожного характеру можна пристосуватися, живе ж Іван з нею вже шість років тихо й спокійно…

Нараз затривожилася.

— Ви скажіть, — попросила, — що з мамою? Міліція ж даремно не приходить…

— Не приходить, — погодився Хаблак. — Я зараз поясню все, однак хотів би ще запитати вас, Варваро Володимирівно, вибачте, може, це не дуже тактовно, та мушу: у вашій сім’ї все гаразд?

— Тобто в мене з Іваном?

— І це… Але скажіть, які стосунки у Івана Петровича з вашою мамою?

— Нормальні, — відповіла цілком щиро. — Не сваряться, звичайно, не без тертя, але ж дай боже, аби в усіх, як у нас. — Нараз насторожилася. — Чому це вас цікавить?

— Тому, — відповів Хаблак, — що у валізу одного з пасажирів літака, в якому летіла до Одеси Марія Федотівна, було покладено вибухівку.

Майор побачив, як знову кров відлила від щік Варвари Володимирівни, вона справді пополотніла й навіть злякалася — але чому так лякатися тепер, коли знає: все обійшлося і мати жива-здорова?