Ростислав Самбук - Сліди СС

— Ви нагадуєте мені тигра в клітці, — нарешті порушив мовчання комісар. — Але від ваших емоцій нічого не залежить, і справа не зрушиться. Все повинно йти своїм ходом, існують правила гри, і навряд чи є потреба відступати од них.

Сергій зупинився біля дивана.

— Я впевнений, — мовив якомога серйозніше, — що в цій справі не обійшлося без Ангеля й Грейта. Я також певен, що зараз вони в Альт-Аусзее, і варто зробити наліт на будинок Хетеля, як усі вони попадуть до ваших рук. Ну, подумайте: Хетель живе тут ось уже два роки. Коли б він раніше мав відомості про тайник, то давно б розкрив його чи принаймні намагався це зробити. Є лише один варіант — до нього прибули люди, котрі знали про скарб, і Хетель допоміг їм розкрити тайник. Ці люди — посланці Штайнбауера, Ангель і Грейт. Хіба це не ясно, Люсьєн?

Бонне ліниво потягнувся.

— Коли б я писав репортаж, — зауважив єхидно, — ця версія надихнула б мене на дві-три чудових сторінки. Та в якому ідіотському становищі опинимось ми, якщо в Хетеля нікого нема?

— Але ж він убив Ціммера!

— Хто це вам сказав? — удавано здивувався Бонне.

— Як хто? Ви.

— Я лише припускаю, що Хетель — можливий убивця. Але, на жаль, ще не можу довести цього.

— А розбиті окуляри і його підозрілі зустрічі з бібліотекарем?

— Окуляри — це ще_не доказ. Факт слідства, передбачення, коли хочете, та не доказ. Можливо, їх загубила інша людина. Сам Хетель міг це зробити — адже ми встановили, що він відвідував книгосховище.

— Формалістика, — зневажливо махнув рукою Дубровський.

— Не формалістика, а закон. Зрештою, — Бонне раптом сів на дивані, сунувши ноги в м'які пантофлі, — коли б я і мав докази злочину Хетеля, не поспішав би. Я також гадаю, що без Ангеля тут не обійшлося. Тепла компанія колишніх есесівців — інші руки навряд чи дотягнулися б до їхніх скарбів… Та добре, коли Ангель і Грейт ховаються в Хетеля. А якщо ні? Ми беремо Хетеля, а його люди попереджають інших злочинців. Вени дякують нам за поспішливість і зникають у невідомому напрямку. Та ще й сміються з поліцейських тюхтіїв. Я вже не кажу про золото, яке також благополучно щезає разом із ними.

— У вас залізна логіка, Люсьєн, — відступив Дубровський, — але ж почуваєш себе останнім дурнем, знаючи, що злочинці розкошую і ь на волі поруч з тобою,

— Це у вас від незвички. — Бонне почав взуватися. — Я щойно з Альт-Аусзее. Гарне містечко в передгір'ї. Крихка мрія мого дитинства. Маленький будиночок з садочком, квіти, багато квітів, які цвітуть з ранньої весни аж до морозів. І я з лопатою, вирощую огірки чи щось інше — шампіньйони. Коли вийду на пенсію, неодмінно відшукаю містечко, схоже на Альт-Аусзее. Зелені схили, гарна вода і прозоре гірське небо…

— Ну, і що в Альт-Аусзее? — перебив Дубровський нетерпеливо.

— Порядок, — підморгнув комісар, — повний порядок. Там Кноль, а де Кноль, не може бути нічого, крім порядку. Всі входи і виходи будинку Хетеля блоковано і за самим власником школи встановлено негласний нагляд. За Кожним його кроком стежить Кноль, а цей інспектор, кажу вам без перебільшень, має голову на плечах і лише випадково ще не став комісаром.

Кнолю снилося золото.

Маленькі злитки, завбільшки з кулак, розростались у кругляччя, перетворювалися на валуни; Кноль блукав поміж них, намагався підняти, та грубезні валуни не давалися, він хотів відколупнути від них хоча б шматочок, та не було навіть складаного ножа, і інспектор у безсилій люті дряпав жовту блискучу поверхню валунів, намагався навіть укусити, лизав, відчуваючи в роті незвичайно приємний присмак. Цей кошмар мучив Кноля до ранку. Валуни раптом витяглися у стовпи, точно, як телеграфні, й інспектор чомусь ліз на них, зривався і знову ліз, наче на пласкому зрізі стовпа його чекала винагорода…

Прокинувся на світанку. Голова боліла, і в роті було сухо. Випив теплуватої води з графина й ще довго лежав під ковдрою, заплющивши очі. Хотілося плакати від жалю до самого себе — тридцять чотири роки вже за плечима, а чого досяг? Як був жалюгідна комаха, так і залишився нею — задрипаний інспектор поліції — він, Петер Кноль, котрий відчував себе на голову вищим за самого начальника віденського поліцейського управління. Але в нього не було зв'язків і його систематично обходили по службі: навіть ті, що вчилися в нього, вже були або комісари, або займали значні посади в міністерстві внутрішніх справ. Вони зневажливо вітались із Кнолем, хоча одної Кнолевої голови вистачило б на десяток цих чиновників. Вони мали розкішні автомобілі й дачі, а його платні вистачало лише на скромну двокімнатну квартиру і обіди в ресторані середньої руки.