Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— Не припудрюй мені мізки, тут і дурному ясно…

— А якщо ясно, тримай язика за зубами. Мене потягнеш — і ти чистою не лишишся. Але у нас ажур, комар носа не підточить.

Аріадна згадала фільми, в яких міліцейські “знавці” за день — два розкручують будь-який злочин. Ляк знову приступив до серця. Вона відштовхнула Моню, сказала рішуче:

— Отже, так: я в тебе не була і цю валізу не бачила. Не була я в тебе й навіть не знаю, де живеш. Це раз. Двох міліціонерів справді підвозила. На твоє прохання. Друзів твоїх, а хто вони — знати не знаю. І до ваших справ ніякого відношення не маю. Усе!

— Справді злякалася?

— Ти мене зрозумів?

— Чого ж не зрозуміти? Тільки от що, все одно ми відтепер одним мотузком пов’язані. Гайнемо за бугор до твого брательника, і з кінцями…

Арочка подумала: справді, маючи таку валізу, за кордоном можна розгорнутися. Але ж в Ізраїлі радянські гроші не ходять, це тут за них можна придбати і норкову шубку, і автомобіль, а там — звичайнісінький папір.

Моня закрив валізу, ногою засунув її під тахту. Видно, він зрозумів, що саме подумала дівчина, бо пояснив:

— Ми ці папірці перетворимо на три — чотири гарних камінчики. А камінчики всюди в ціні. Що в Америці, що в твоїх рідних євреїв.

І знову Аріадна згадала “знавців”.

— Міліція тільки й чекає, коли ти почнеш купували діаманти, — заперечила. — У них всюди очі й вуха: поцікавляться, за які такі шиші громадянин Копот скуповує коштовності? Бо одержуєш ти у своїй позавідомчій охороні…

— Заткнись, — обірвав її Моня миролюбно, — і ми не в тім’я биті. Поки ти зі своїм Зельцером порозумієшся, поки він виклик зварганить, поки документи оформлятимемо, знаєш, скільки мине? Часу маємо досхочу, а я ювелірку десятою дорогою обходитиму. Туди тільки носа сунь — прищемлять. Менти справді стали розумними. Ми камінці з рук купимо, є в мене одна людина, організує.. За гроші все можна дістати.

— Можна, — погодилася Арочка і згадала материн наказ. — Я зараз піду, а ти о сьомій зазирни до мене.

— Відчалюєш? А я гадав…

Арочка зиркнула на простирадло, що стирчало з-під ковдри. Бридливо поморщилася.

— Увечері… До речі, тебе хоче побачити моя мати.

— Чого?

— У мене секретів від мами нема.

— Ти!.. — Моня загрозливо насунувся на дівчину. — Спробуй тільки про валізу бовкнути! То наша таємниця, тільки ми з тобою, більше ніхто!

— Ми з тобою… — ствердила Аріадна, вирішивши розповісти матері все. Мати — розумниця, вона порадить, як вчинити.

Копот налив ще по келиху, та Арочка відмовилася. Пішла додому пішки. На бульварі Лесі Українки сіла на лавку, закурила. Перед очима все стояла валіза з металевими косинцями, пачки грошей — це ж треба, аж сто тисяч! Сто тисяч під тахтою з брудним простирадлом. Сто тисяч у якогось недолугого Моні. Проте чому недолугого? Вистачило ж кебети взяти валізу. Звичайно, якщо порівняти Моню з Арсеном… Однак Арсенові, щоб заробити сто тисяч, знадобиться років двадцять. А може, й більше. Двадцять років, вона тоді буде така ж стара, як нині рідна матусенька. Але ж і через двадцять років у них з Арсеном не буде ста тисяч. Мабуть, докторові наук платять не більше п’яти сотень на місяць, а ще податки…

Що таке п’ятсот карбованців? Тьху, на три — чотири ресторанних вечори, а вона хоче гарно одягатися, мати сласну кравчиню й перукарку, дачу за містом не гіршу, ніж у вітчима.

Однак чим Арсен поступається вітчимові? Розумний і навіть талановитий, а тепер звітний в голові, кажуть, цінуються. Не те що раніше, коли талант вимірювався кількістю орденів на піджаку, й люди лізли у всі щілини, щоб одержати нагороди. Саме ж тоді виникла мода на піджаки з вузькими бортами — аби було більше місця для орденів…

Проте тримаючись за Моню, можна опинитися в Парижі. Бажано вже без Копота, вільною, молодою. Аріадна уявила себе в оточенні продюсерів, вона — кінозірка, як Софі Лорен. На шиї діамантове кольє, і сидить вона у відкритому білому спортивному автомобілі “мезератті”. Вона десь читала — на “мезератті” ставлять двигун у триста кінських сил, така машина легко обходить шикарні “мерседеси” й “тойоти”, а тут навіть “Волга” вважається вершиною комфорту.

Якщо можна було б отак, одразу, опинитися в Парижі!..

Але ж там, у Парижі, існує також площа Пігаль, і чи не спіткає тебе, красуне, доля паризьких повій? Бруд і панель, а тут перед тобою стелеться молодий і розумний учений — от би разом з ним до Парижа…

Подумавши таке, Аріадна сумно посміхнулася, пожбурила через плече на галоп недокурок, потягнулася, відчувши, яке в неї свіже й привабливе тіло, й попрямувала бульваром униз до Бессарабки.