Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— Плювати, — пояснив, — скажу двірничці — прибере.

— То нехай прибере, а потім і клич у гості.

Моня потягнувся до келиха, але зупинився на півшляху. Усміхнувся переможно, став навколішки й дістав з-гід тахти звичайну старомодну валізку з металевими косинцями. Ніжно попестив кришку.

— Угадай, що тут?

Арочка хотіла пнути валізку носком туфлі, та не дотягнулася.

— Коштовності? — запитала не без іронії.

— Коштовності, — ствердив Копот, — ціле багатство, — він урочисто подивився на дівчину.

Аріадна нахилилася над валізкою. Мабуть, Моня розігрує її. Хотіла розсердитися, та помітила незвичний блиск в Мониних очах, наказала:

— Показуй.

Моня ще раз погладив кришку долонями й відкинув її. Побачивши пачки грошей, Арочка заплющила очі. Потім опустилася на коліна поруч з Копотом, занурила руки у валізу. Витягнула першу-ліпшу пачку, помацала, перебрала папірці пучками.

— Справді, гроші… — пробелькотіла і, розірвавши стрічки, розпушила гроші віялом. — І скільки?

— Сто тисяч вистачить?

— Сто тисяч? Не брешеш?

— А ти порахуй…

Аріадна кинула розпечатану пачку на підлогу, знову занурила руки у валізу, перебираючи гроші.

— Ціле багатство!

— А ти не вірила… Тепер ми розгорнемося! — Моня засміявся щасливо, простягнувся на брудній підлозі горілиць, розкинув руки, наче збирався обійняти увесь світ.

Аріадна нарешті відірвалася від валізи, нахилилася над Монею, зазирнула йому зблизька у вічі, запитала;

— Де взяв?

— Тобі не все одно? Головне — наші! — він зробив спробу обійняти дівчину, та Арочка рішуче випросталася. Сіла на підлогу, не відводячи зачарованого погляду від валізи. І треба ж таке — сто тисяч у старій, пошарпаній валізці, якій давно місце на звалищі. Такими валізками користувалися років тридцять чи навіть більше тому, Арочка іноді бачила такі на вокзалі у бабусь, одягнутих у плюшеві кофти — і кофти, і валізи з металевими косинцями свідчили якщо не про рабовласницький лад, то принаймні про передвоєнні роки, що для Арочки було однаково: тисяча років тому чи сорок — далеке минуле, кам’яний вік, коли ще не існувало телевізорів та холодильників.

Але ж де вона бачила точно таку валізку?

Арочка напружила пам’ять і згадала. Ця ж валізка, жовта і з металевими косинцями, лежала вчора у колясці Копотового мотоцикла, коли Моня повернувся з двома міліціонерами до її “Волги”. Точніше, з міліціонером та офіцером внутрішніх військ, яких вона раніше підібрала на сімдесят другому кілометрі, а потім доставила назад. Моня зупинив тоді мотоцикл поряд “Волги”, вона вийшла, щоб запитати в нього щось, тоді й побачила у колясці кут пошарпаної валізки з металевим косинцем. І вона може закластися, що то була саме ця валізка, яка лежить зараз перед нею — з відкритою кришкою і повна грошей. Виходить, Моня і ті двоє з сімдесят другого кілометра поцупили вчора валізу із сотнею тисяч карбованців…

Сто тисяч у старій негодящій валізці!.. Моня і двоє міліціонерів… Щось тут нечисте…

Копот знову потягнувся до неї, та Арочка сердито відштовхнула його.

— Не рада? — здивувався Моня.

Арочка палила собі коньяку. Ковтнула і уважно подивилася на Копота. Отже, вчора ті двоє Мониних спільників поцупили сто тисяч. А у кого в старій валізці зберігається стільки?

Грабунок! Так, грабунок, здогадалася. І вона сприяла злочинові, бо везла грабіжників…

Аріадна злякалася так, що затрусилися коліна. Невже цей поганець Копот утягнув її у злочин? Вона уважно подивилася на Моню, і той одразу заховав очі. Копот наче підтверджував Ароччин здогад, і дівчина остаточно переконалася, що потрапила в таке болото, з якого викараскатися майже неможливо.

“А якщо піти в міліцію?” — подумала. Уявила, як допитуватимуть її там, мабуть, затримають “до з’ясування обставин”, як доведеться їй сидіти в міліцейській камері, і вирішила: ніколи… Краще мовчати.

Моня помітив переляк у Аріадниних очах, рвучко підвівся, взяв дівчину за барки. Дихнув просто в обличчя, люто, як ведмідь. Наказав:

— Про гроші — нікому. Наші з тобою, пойняла? За бугром розгорнемося… Брательникові написала?

— Так, — про всяк випадок збрехала Арочка.

— Ну от… Одержиш відповідь — поберемося.

— А ти не боїшся тримати їх отак, під тахтою?

— Ніхто, крім тебе, не знає.

— А ті двоє, вчорашні?

— Забудь. Вони своє одержали. — Нараз Копот збагнув, що виказав себе, спробував викрутитися: — Ці гроші в мене вже давно, колись тобі розповім…