Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— Корінний, — одповів той з гордістю. — Дід мій був приват-доцентом Московського університету на кафедрі філософії, і ваш покірний слуга пішов його слідами.

“Філософ? — Синиця напружив пам’ять. — Філософ такого рангу? Один — два на країну, хто ж?”

Але не згадав і мовив ухильно:

— Один мій приятель також має відношення до філософії. І його книга про нашого українського філософа Сковороду набула розголосу.

— Некрич? — цікаво зблиснув очима Яків Васильович.

— Читали?

— З величезним задоволенням.

— А у нас про неї кажуть різне.

— Ви самі, власне, масте якесь відношення до філософії?

— Дотичне. Кібернетик…

— З інституту Глушкова?

— Маю честь завідувати там відділом.

— Отже, доктор наук?

— Член-кореспондент Академії, — вихопилося в Синиці. Подумав: негоже отак відразу виставлятися, та слово вихопилося, а кажуть, слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш.

— Колега… — Яків Васильович докінчив Пилипів бутерброд, акуратно витер пальці паперовою серветкою, поклав у склянку одну грудочку цукру, почав розмішувати. — Тоді давайте знайомитися ближче: Петровський Яків Васильович.

— Академік Петровський?

— Чули?

— Хто ж вас не знає?

— Ну, колего, перебільшуєте. У нашу телевізійну епоху маси знають тільки Аллу Пугачову та Леонтьєва.

— Але ж кожна мисляча людина хоч раз у житті тримала в руках вашу книжку.

— Це ще не означає, що читала.

— Звичайно, детективи читабельніші. Та на ваших підручниках виховуються студенти. — Синиця згадав, як сам студіював книжки Петровського, й додав упевнено: — Ми всі ваші вихованці.

Петровський заперечливо помахав рукою і відсьорбнув чаю.

— Не будьте таким категоричним.

— Ніколи не думав, що отак, у поїзді!.. — Пилип ще раз згадав поцеровані обшлаги піджака Петровського. — А ви надовго до Києва?

— Лише на два дні. Лекції в Будинку партосвіти та університеті.

— Чи не викроїли б годину для нашого інституту? Кібернетикам буде надзвичайно цікаво…

— Та й мені… Між філософією та кібернетикою чимало спільного. Залиште ваш телефон, — дістав мініатюрний блокнотик, — я подзвоню вам завтра між першою та другою. Влаштовує?

— Цілком.

Петровський ще раз відсьорбнув чаю і мовив:

— Ви казали, що приятелюєте з Некричем. Хотілося б зустрітися з ним.

— Некрич у відпустці.

— Шкода.

— Ви справді високої думки про його останню книжку?

— Про Сковороду ще ніхто не писав так розумно.

— А наша республіканська преса недавно розкритикувала книгу.

— Ну й дурні.

— Так… — протягнув Синиця невизначено.

— На жаль, дурнів у нас ще вистачає. Щоправда, вони й повсюди не в дефіциті, але у нас чомусь склалися умови, за яких вони опинилися на поверхні. — Петровський сердито відсунув склянку з чаєм. — У тридцять сьомому найрозумніших і найпринциповіших одразу повистріляли, їм на зміну прийшли вже не такі талановиті, але й тих знищили за другим заходом. Ну, а де було брати розумних? Та й розумний, наляканий долею інших, уже не прагнув висот. А святе місце не буває порожнє, от і полізла сірість — і відразу на перші пости. А потім оточували себе такими ж, і прорватися через цей заслін було не так уже й просто. Навіть дуже важко, бо дурні швидко пристосувалися, вони знали правильні гасла й на всіх перехрестях проголошували їх. А начебто той, хто глаголить істини, та й ще при владі, вже й не дурень. І тільки окремі, яких за тих чи інших обставин позбавляли посад та мандатів, поставали у всій своїй справжній красі.

— Похмура картина.

— Але реальна. І найгірше те, що розумні, яких хвиля так або інакше викинула нагору, зрештою, почали використовувати методи більшості. Ми відучилися самостійно мислити, принаймні висловлювати свої думки, звідси й горезвісні папірці, без яких не можуть обійтися не тільки на великих і малих засіданнях — навіть у побуті бояться чи неспроможні самостійно зв’язати кілька слів.

Синиця слухав академіка, й мало не урочисті почуття заполонили його.

“Боже мій, як це правильно, — думав, — треба слухатися самого себе, не зраджувати собі, нічого не боятися, не принижуватися. Добре, мені бракує характеру, я не боєць, але чому маю цілуватися з Віктором Васильовичем, вислуховувати його дурниці й удавати, що балачки з ним приємні мені?”

Зненацька Пилип згадав академіка Гнідаша й розмову, яка недавно відбулася між ними. Точніше, він дурив сам себе, ні на хвилину не забував тої розмови, вона висіла тягарем на серці й мучила навіть уві сні.