Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Пилип вимучено посміхнувся й пошепки вилаявся. Зробилося гидко, стенув плечима й поморщився, сам зневажаючи себе. Провів долонею по обличчю, відганяючи непотрібні думки, зачепився поглядом за костюм над протилежною полицею й подумав: чого це попутник повісив його бортами до стінки? Майнув неясний здогад, Пилип швидко визирнув у коридор — порожньо, тільки провідниця клопочеться біля титана. Пилип повернув костюм до себе й навіть застиг од здивування: лацкан прикрашав значок депутата Верховної Ради СРСР.

Синиця зачудовано похитав головою: от тобі й дженджур чи завмаг, який кидається грішми… Виявляється, член найвищого Радянського парламенту, отже, заслужена, шановна й відома людина!

Пилип знеможено опустився на полицю: тепер навіть поцеровані обшлаги не породжували зневагу, навпаки — повагу й навіть замилування.

Пилип вийшов з купе, побачив, як наближається, похитуючись у такт ходу поїзда, його сусід, чоловік у звичайному недорогому тренувальному костюмі, й догідлива посмішка заграла на його вустах. Притиснувся до стінки у вузькому проході, обмацав попутника уважним поглядом. І як він міг подумати, що той — середній чиновник? Очі розумні й проникливі, а обличчя аж випромінює статечність. Та й сама манера триматися свідчить про силу й звичку якщо не командувати, то принаймні трохи підноситися над людьми.

Депутат сковзнув по Пилипові поглядом, за щось пробачився, а за що, власне, пробачатися? Поїзд гойднуло й штовхнув трохи — ну й що? Пилип відхилився від розчинених дверей, щоб не створювати депутатові незручності, подивився йому в спину, відчувши, як сам він чомусь поменшав. Прикрив рот рукою, аби не потривожити сусіда коньяковим запахом, і ступив до купе слідом за ним. Примостився на полиці скраю, наче приготувався негайно виконати перший же депутатів наказ, дивився, як той ховає зубну щітку й мило до дипломата, мило у звичайній пластмасовій і тріснутій мильниці, гіршій, ніж у нього. Нараз подумав: але ж депутат може бути простим слюсарем чи комбайнером, певно, він заробляє менше, ніж член-кореспондент Академії, то з яких прибутків купувати імпортні несесери?

А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав:

— Почаюємо?

Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат — слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем.

— Мене звуть Яковом Васильовичем, — відрекомендувався депутат.

— Пилип Миколайович, — озвався Синиця.

— Киянин?

— Звідки знаєте?

— З того, як назвалися — український акцент. — Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: — Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають.

— Логічно, — аж просяяв Синиця. — Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю…

— Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! — не запитав, а ствердив Яків Васильович.

— Ви наче маг… Або Шерлок Холмс…

— Просто маю досвід.

Провідниця принесла міцного, мало не чорного чаю — це свідчило про повагу до пасажирів спального вагона. А може, просто вона так само, як і Синиця, побачила депутатський значок на піджаку Пилипового супутника, бо сяяла очима тільки до нього й була підкреслено ввічливою.

Синиця дивився, як Яків Васильович з апетитом їсть бутерброд з сьомгою, і намагався розгадати, хто ж за професією, точніше, посадою, його супутник. Навряд з чиновників або партійних діячів, союзним депутатом міг бути тільки міністр або перший секретар обкому, міністра проводжав би до купе цілий почт, а секретар обкому сів би в поїзд, який доставив би його безпосередньо до обласного центру. Крім того, у міністра та перших секретарів усталені звички у спілкуванні з людьми, не їли б бутерброди з випадковим попутником, не кажучи вже про те, що жінки міністрів та секретарів звикли до привілейованих ательє та вишуканої обслуги — навряд чи церували б їм піджаки.

Хто ж?

Письменник, актор, художник, кіношник або його брат-учений?

Акторів можна відкинути, вони всі на видноті завдяки телевізорові, акторів-депутатів по пальцях можна перерахувати. Але для чого гадати? Чи не простіше запитати прямо, ні, краще делікатно, здалеку…

— Ви москвич? — поцікавився Синиця.